Читати книгу - "Девід Копперфілд"

об'єктом пошани звичайних клерків, для яких будинок у Норвуді був неприступною святинею. Один з них передав мені чутки, ніби містер Спенлоу їсть виключно з фарфору, а другий натякав, що там за столом вживають шампанське замість пива. Старий клерк у перуці — звали його містер Тіффі — був там упродовж своєї кар'єри кілька разів і мав доступ до вітальні. Він розповідав, що це — найпишніше приміщення, у якому він пив темний індійський херес такої коштовної якості, що людина після нього може лише блимати очима.

Того дня в консисторії ми розглядали відкладену справу про відлучення від церкви бідолашного булочника, який заперечував в церковній раді проти податку на мощення вулиць. Свідчення в цій справі були, за моїми розрахунками, вдвічі довші за пригоди Робінзона Крузо, і тому ми закінчили роботу трохи запізно. Нарешті ми відлучили його на шість тижнів і призначили сплатити незчисленні витрати та штрафи, та поїхали з містером Спенлоу в його фаетоні.

Фаетон цей був пречудовий; коні вигинали шиї та підіймали ноги, немов знали, що вони належать одному з членів Докторської палати. Члени палати змагалися між собою на пишність і особливу увагу звертали на екіпажі, хоч я завжди вважав і вважатиму, що за моїх часів основною статтею змагання була крохмальна білизна: навряд чи ще в будь-якому місці витрачали стільки крохмалю, як серед прокторів.

У дорозі ми дуже приємно розмовляли, і містер Спенлоу розповідав мені багато про мою професію. Він сказав, що це — найблагородніша професія в світі, що її в жодному разі не можна порівняти з професією прокурора: це зовсім інша річ, більш виняткова, менш механічна і значно більш прибуткова. Ми в палаті сприймаємо речі значно легше, ніж вони сприймаються будь-де, зауважив він, і це формує і відокремлює нас як певний привілейований клас. Неможливо приховати той неприємний факт, що прокурори здебільшого наймають нас; але він дав мені зрозуміти, що прокурори — нижча раса, яку зневажають усі проктори.

Я спитав містера Спенлоу, які саме справи в нашій професії вважає він найкращими. Він відповів, що, мабуть, кращий предмет суперечок в заповітах — акуратний маленький маєток, що коштує тридцять-сорок тисяч фунтів стерлінгів. У такій справі чималі збори на кожній стадії судової процедури, коли накопичуються гори і гори зізнань на перехресних допитах (не кажучи вже про апеляції до палати делегатів, а потім до палати лордів), і вони легко можуть бути сплачені коштом цього маєтку. Обидві сторони певні, що врешті-решт захоплять маєточок, це дуже пожвавлює їх, і вони не зважають на витрати. Потім він оголосив загальну хвалу Докторській палаті. Що треба особливо цінувати в Докторській палаті, сказав він, так це її щільність. Це — найорганізованіше місце в світі. Це — втілена ідея затишку. Все тут зібрано, наче в горіховій шкаралупі. Наприклад: ви подаєте справу про розлучення або справу про поновлення в правах спадкоємства до консисторії. Дуже добре. Ви спробували провести її в консисторії. Тут її тихенько, по-сімейному обговорили, і, між іншим, ви заплатили за це. Скажімо, що ви не задоволені ухвалою консисторії. Що ж ви тоді зробите? Гаразд, ви йдете до апеляційного суду. А що таке апеляційний суд? Той самий суд, у тій самій кімнаті, з тими самими засідателями, але суддя тут інший, бо там суддя консисторії може вже виступати як адвокат. От і чудово, ви тут знову по-сімейному обговорили вашу справу. Все ще не задоволені? Дуже добре. Що ви тоді робите? Гаразд, ви йдете до палати делегатів. А хто такі делегати? Делегати у церковних справах — це адвокати без усяких справ, що спостерігали обговорення в обох судах, стежили за цією своєрідною картковою грою, підглядали в карти, розмовляли з усіма гравцями, а тепер з'являються знову як судді, щоб розв'язати справу на вдоволення всіх і кожного. Примхливі люди можуть говорити про продажність палати, сімейність палати, про потребу реформувати палату, — урочисто мовив містер Спенлоу вкінці, — але коли ціна за бушель пшениці була найвищою, палата мала найбільше справ; і кожен чоловік може, поклавши руку на серце, заявити цілому світові: «Здійміть руку на палату, і країна загине».

Все це я слухав дуже уважно; і хоч, мушу зізнатися, мав певні сумніви щодо того, чи дійсно так залежить країна від палати, я поважно поставився до його думки. Проте слова про ціну пшениці за бушель були вище мого розуміння, i питання з цього приводу засіло в мені і досі сидить невирішеним. Протягом усього мого життя поставав переді мною цей бушель пшениці серед різноманітних тем та дискусій і збивав мене з позиції. Я не знаю і досі, чому в багатьох випадках він несподівано з'являвся і яке право мав він нападати на мене. Але де тільки чую я, як мого давнього друга бушля притягують за вуха, там я негайно відмовляюся від подальшої боротьби.

Та даруйте мені цей відступ. Не такий я був чоловік, щоб здіймати руку на палату і спричинятися до загибелі країни. Я скромно висловив мовчанням згоду свою з усім, що казав старший віком і знаннями; до самого прибуття до воріт садиби містера Спенлоу ми розмовляли про «Незнайомців», про театр і про коней.

Перед будинком містера Спенлоу був прегарний садок; і хоч пора року була не така, коли треба милуватися садами, я все одно був зачарований цим охайним садом. Принадна просіка, купки дерев, затишні алеї, такі довгі, наскільки я міг розгледіти в темряві, з ґратчастими арками, які вкривалися навесні чагарником та квітами. «Отут, либонь, гуляє міс Спенлоу, — подумав я. — Ах, боже ж мій!»

Ми увійшли до привітно освітленого передпокою, де я побачив капелюхи, капелюшки, пальта, пледи, рукавички, батіжки і стеки всіх розмірів і видів.

— Де міс Дора? — спитав слугу містер Спенлоу.

«Дора! — подумав я. — Яке чудове ім'я!»

Ми звернули до першої кімнати (думаю, що це була та сама вітальня, уславлена темним індійським хересом), і я почув, що якийсь голос каже:

— Містере Копперфілд, це моя донька Дора і її близька подруга.

То був, безперечно, голос містера Спенлоу, але я не впізнав його, і байдуже мені було, чий це голос. Миттю все полетіло шкереберть. Я вирішив свою долю. Я став полоненим і рабом. Я до нестями закохався в Дору Спенлоу!

Вона здавалася мені надлюдською істотою. Вона була феєю, сильфідою, не знаю вже чим — тим, кого ніхто не бачив, але про кого всі мріють. Умить поглинула мене безодня кохання. Я не зупинявся на краю, не дивився вниз, не оглядався назад; не встигши ще й слова мовити до неї, стрімголов пірнув я в провалля.

— Я вже бачила містера Копперфілда раніше, — проказав добре знайомий мені голос, коли я вклонився і щось пробурмотів. То говорила не Дора! Ні. Її близька подруга — міс Мердстон! Не думаю, щоб я був дуже здивований. Я вже не здатний був дивуватись. На цьому світі не було для мене нічого вартого здивування, крім Дори Спенлоу. Я сказав:

— Як почуваєтеся, міс Мердстон? Сподіваюся, що почуваєтеся добре?

Вона відповіла:

— Дуже добре!

Я сказав:

— Як почувається містер Мердстон?

Вона відказала:

— Мій брат у доброму здоров'ї, дякую!

Містер Спенлоу, очевидно, здивувавшись, що ми