Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Ніна Антонівна глузливо розповідала про демагогічні виступи працівників. Образи, звинувачення, фальсифікація справи Караванського і її заяв.

Один із працівників, вірменин, заявив:

— Ніно Антонівно, я бачу у вас прекрасну українську жінку. Але я не бачу у вас російської жінки.

Наївний Росінант, обмовившись, видав, у чому суть вимоги — бути «радянським». На його місці російський демагог сказав би «радянської жінки» — мову ж він краще знає.

У Ніни Антонівни тоді зібралось декілька друзів. Один з них, Притика, з величезними вусами (я таких називав «вусанчиками», бо для декого вуса були єдиною формою протесту проти русифікації, — «вуса як вторинна національна ознака»).

Притика слухав, слухав і не витримав:

— А якою вони мовою говорили?

Ніби не ясно, що в Одесі всі говорять по-російськи. Цю людину цікавила мова, якою знущались зі Строкатової. Не людина, не анти-людяність важливі, а мова антилюдяності.

Я здивовано подивився на Ніну Антонівну: «Що за ідіот?» Вона стенула плечима…

Такі істеричні націоналісти звичайно і зраджують своїх товаришів. Так сталось і з Притикою у 1971 році, коли він не лише розповів усе, що знав про національний рух, про Ніну Антонівну, а й давав неправдиві свідчення.

Ніна Антонівна була готова до того, що втратить роботу, написала протест.

Якось Ніна Антонівна повідомила мені, що у декількох чорноморських портах почалась епідемія холери. Як бактеріолог, вона дивувалась, що Одесу не закривають, і тим більше, що туди приїжджають люди із заражених портів. Розповіла нам, яких заходів треба вживати для профілактики. Вона забула про хмари, що зібрались над нею і думала тільки про загрозу всесоюзної епідемії. Сама збиралася практично боротись з холерою в Одесі (що холера тут з’явиться, вона не сумнівалась).

Через декілька днів Ніна Антонівна повідомила, що такого-то числа місто закриють. Цю ж дату повідомили тим, хто відпочивав у санаторіях. Моя мама працювала в санаторії і сказала, що лікарі повідомили людям, що відпочивали, якомога швидше виїхати з Одеси. Строкатова обурювалась: міське начальство не думає про те, що холера може поширитись на весь Союз, а тільки хоче полегшити собі справу розміщення й харчування тих, хто приїхав на відпочинок, контролю за їхнім станом і т. д.

— Вони ніколи не думають про людей, про країну, а лише про себе…

У нас тоді відпочивала Зампіра Асанова. Зампіра поспішила на вокзал. Там вже стояли величезні черги по квитки. Такі ж черги на аеродромі, на автовокзалі. Ми стали в чергу по квитки на автобус. Зампіра, побачивши, що не встигне купити квитка на єдиний і останній автобус, їй потрібний, кудись зникла. Вона боялась залишитись у холерній Одесі: КДБ може скористатися із ситуації й влаштувати яку завгодно провокацію.

За 10 хвилин вона прибігла з квитком.

— Ех ви, інтелігенти! Я дала прибиральниці три рублі, і вона принесла квиток.

Зампіра сама інтелігент, але постійні сутички з міліцією, потреба терміново кудись їхати, ховатись від КДБ, допомогли їй подолати відразу до хабаря міліції, касирам, кому завгодно.

В Одесу, холерну пастку, потрапила дружина В. Мороза Раїса з сином. Я зустрівся з нею. Вона хвилювалась, що буде змушена залишитись в Одесі, нічого не знаючи про Валентина. Я попросив її згоди на відповідь Валентинові про поведінку Дзюби. Пояснив, що не вважаю за неморальне дискутувати з тим, хто сів. Навпаки, цим я наголошую на тому, що він не пішов з життя, що його ідеї живуть у русі опору (термін запровадив в український рух саме Мороз).

Вона погодилась.

Час показав і те, що Мороз точно передбачив Дзюбине падіння, і те, що не всі, хто підтримував Мороза в суперечці з Дзюбою, виявились стійкими. Однодумці Мороза певним чином загострили його позиції, спотворили їх до фанатизму, істерії (чого у самого Мороза не було). Один студент, наприклад, прийшов до Дзюби бити йому морду за зраду.

Було й гірше — розкол між «киянами» і «львів’янами» («східняками» і «західниками»). Серед «киян» були «львів’яни» і навпаки. «Львів’яни справедливо обурювались тим, що «кияни» недосить політично активні, «киян», як на мене, так само справедливо обурювала надмірна емоційність «львів’ян». Тільки арешти 1972 року з’єднали і роз’єднали всіх за іншим критерієм — за стійкістю.

Морозові я так і не відповів, відрадив Іван Світличний. Відповідь справді могла на якийсь час загострити стосунки. Та й філологізм «киян» мене дратував більше, ніж надмірна емоційність «львів’ян».

Після того, як місто закрили, у санаторіях оголосили карантин. Скрізь з’явились оголошення про «шлунково-кишечні захворювання». Страх перед правдою і тут переміг всі розумні медичні міркування. Писали про дезинтерію, тиф і лише зрідка — про холеру. По телевізору читали лекції «про шлункові захворювання» і майже не згадували про холеру. Кого дурили?

У цей час я саме читав Кочетова «Чого ж ти хочеш?». Позитивна героїня з презирством і сміхом заперечує слова буржуазної пропаганди про те, що в СРСР бувають епідемії… чуми. Немов у воду дивився Кочетов. Минуло півроку після того, як з’явилась його книжка, і почалась епідемія холери.

Усі раптом пригадали відому дореволюційну приказку: «А тепер поговоримо про холеру в Одесі». Серед населення ходили найдиковинніші чутки.

Якось до мене підійшла сусідка:

— Знаєш, звідки холера?

— ???

— Жиди підсипають.

У сусіда, полковника-відставника, члена партії, була своя теорія: «Американці почали бактеріологічну війну. З літаків спускають».

Я запитав:

— Порошок холерний?

— Не знаю.

Серед моряків і рибалок, незважаючи на їхній традиційний антисемітизм, ходила арабська версія, не така нісенітна:

— Ось годували, годували їх, зброю їм возили, а від них тільки холеру завезли.

«Знавці політики» говорили про те, що взагалі треба перестати пускати чорномазих, косооких і арабчиків у Союз — брудні, некультурні, нахабні й невдячні…

Місто явно не було готове до будь-яких стихійних лих. Не вистачало хлорки. Спочатку, коли вибухнула епідемія, санітарний стан міста чомусь різко погіршився (про це постійно говорили по телебаченню, показували спекулянтів хлоркою — її продавали на «чорному ринку» за неймовірними цінами).

З санаторію, в якому ми жили, не можна було виходити, але продуктів не було й виходити доводилось. Біля центральних воріт стояв пост, але всі ходили через проломи в стіні.

Заборонили купатися в морі, не пояснивши чому. Ходила чутка (лікарі повідомили медперсоналу), що в морі знайшли вібріони холери. Я не повірив і дозволив синові купатись. Лише пізніше Ніна Антонівна підтвердила, що вібріони знайшли в місцях стікання нечистот в море.

З’явились смертні випадки. Недалеко від нас, в інтернаті, відкрили лікарню для всіх, у