Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Для мене честь, мілорде, — відповіла вона солодко. — Я завжди казала: справжнє виховання — це як різьба по каменю. Потрібно терпіння… і сила.

Я ледь помітно скривилась. Так, сили їй не позичати — особливо, коли треба ламати чужі крила.

— Сподіваюсь, — додала вона, поглядаючи на мене зі зверхньою ласкою, — моя Селеста виправдає ваші очікування. Вона ж така… особлива.

— У цьому сумнівів немає, — лорд Саан облизав губи, а в його очах промайнула тінь нетерпіння. — Вогонь в очах — це завжди приємний виклик. Я полюбляю виклики.

Цей чоловік був хижаком. Але я — не здобич.

Я опустила погляд, тільки щоб приховати блиск люті.

— Тоді бажаю вам удачі, мілорде, — сказала я рівно. — Вогонь — річ непередбачувана. Іноді він гріє. А іноді… спалює.

Його усмішка зникла лише на мить, і знову зʼявилася — натягнута, холодна. Олівія ж знову засяяла — їй, мабуть, здалося, що я тільки що зробила реверанс перед їхнім майбутнім союзом.

— Ви мене вибачте, піду пошукаю батька, — вирішила я, покинути цей театр абсурду.

— Ні, — холодний голос лорда Саана, як наказ. — Янголе, не хочу, щоб ти мене лишала.

Я намагаюся стримати огиду.

— У мене є ім’я лорде, — здається, що моє терпіння зараз лопне.

Він звужує очі.

— Ти будеш моїм янголом, — продовжує він.

— Демони мені більше довподоби, — усміхаюся я, наче це найзвичніша розмова на світському вечорі.

Лорд стоїть мов громом уражений. Олівія кліпає, намагаючись не показати паніку. Її усмішка сіпається, наче намальована на порцеляновій масці, що от-от трісне.

— Ви така… кмітлива, — лорд Саан примружується, у його погляді блискає щось хижо-грайливе. — Але жінці личить мовчання. І покора.

Я роблю крок назад. Його слова — як слизька холодна рука на шиї.

— Я вас попереджу одразу, мілорде, — кажу спокійно. — Я не мовчу. І не кланяюсь. А покірність… це не частина мого приданого.

На кілька секунд у повітрі повисає тиша. Навіть музика, здається, звучить далі, ніж звідси. Олівія хапає келих із шампанським і ковтає одразу половину — мабуть, щоб не вигукнути щось нецензурне. Лорд Саан кидає погляд на когось із гостей — певно, шукає, хто бачив це приниження.

А я лиш усміхаюсь, користуюсь моментом, повертаюсь, залишаючи їх позаду.

Головна зала ресторації була переповнена золотом — не справжнім, звісно, а тим вичурним блиском, яким багаті люблять прикрашати бідність своїх душ. Люди вбрані, як для свята, п’ють, сміються, вітають один одного, і ніхто — ніхто — не дивиться в очі.

Ловлю очима в натовпі Іві. Вона — як лялька на сцені, купається в увазі, сміється занадто голосно, занадто часто. Обличчя її сяє, але очі… очі тьмяні, мов зашторені вікна.

Кривлюся сама собі.

І це такого життя вона хоче?

У головній залі стало тихіше, коли Джордж піднявся на невеличкий подіум, тримаючи келих у руці. Його усмішка — така ж натягнута, як і краватка на шиї.

— Друзі, родино… — голос його звучав голосно й дзвінко, як у ведучого на ярмарку. — Ми раді, що ви сьогодні з нами! І щасливі поділитися ще одним моментом нашого щастя — дізнатися, хто ж ховається у цьому кругленькому животику моєї чарівної дружини!

Іві з удаваною сором’язливістю прикрила обличчя долонями, а всі почали плескати, хтось захоплено вигукнув. Атмосфера наче загусла в очікуванні, виблискуючи фальшивим блиском захвату.

— А зараз — торт! — виголосив Джордж, і офіціанти вже котили величезний триярусний витвір кремової химерності.

Я вже збиралася відійти до стіни, втиснутися в затінок, як раптом поруч з’явилася Олівія. Її посмішка сліпила, як полірований ніж. Вона підійшла ближче, ніби випадково, і враз схопила мене за руку — її пальці здавили мою шкіру, як капкан.

— Усміхайся, — прошипіла вона, нахиляючись до мого вуха. — Тут усі дивляться.

Її дихання було солодко-гниле, мов засохлі троянди з отрутою в пелюстках.

— Думаєш, така розумна? Думаєш, виграла? — шепіт її був тихим, але кожне слово — мов ножем по нервах. — Ти ще пошкодуєш, Селесто. Я зроблю все, щоб твоє життя стало уроком.

Вона вирівнялася, посміхнулася ще ширше й погладила мене по руці, наче лагідна тітонька.

— Я тобі не ворог, дитино, — солодко сказала вголос, так, щоб усі навколо чули. — Ми ж одна сім’я, правда ж?

Я відчувала, як злість і огида пульсують в мені, наче живий вогонь. Але стрималась. У таких, як вона, сила — в провокації. А я не дам їй цього задоволення.

Іві та Джордж, з усмішками на обличчях, розрізали торт. Випадковий рух ножем — і всередині відкрилося синє, і все навколо вибухнуло від вигуків:

— Хлопчик!

Писки. Крики. Вітання, що лунали як гуркіт фанфар, відлунюючи в цій зашумленій кімнаті. Рідні обнімали, цілували, хтось навіть захоплено плакав, придавлюючи до грудей маленькі пакети з подарунками.

Але раптом між загальним ажіотажем прозвучав новий крок. Свекруха Іві, з розгорнутими руками, кинулася до них. Її очі блищали від сліз, що не могла втримати. Вона вигукнула:

— Доню! Синочку!

Яка противна і награна жінка!

Але раптом, немов би це було продовженням шоу, ще один звук розірвав цей гамір — і з’явилася Олівія. Вона підійшла до мого батька, по-пташиному усміхнувшись, і підняла його руку, наче вона була його власним талісманом. Всі погляди переросли на них, а ось ця мить, що ніби розривала спокій свята, приносила з собою нову хвилю. Вона ледь не стиснула батькову руку в своїй, і з цією майже театральною впевненістю почала:

— Ми з моїм чоловіком дуже щасливі, — її голос був дзвінким і гучним, — і горді поділитися з вами ще однією радісною для нашої родини новиною. Наша молодша донька, Селеста, заручена з лордом Сааном!

Ці слова, що були виголошені так само голосно, як і оголошення про стать дитини, розчинили в собі ще один вибух — цього разу аплодисменти. Гучні, захоплені, наче всі чекали саме цього моменту, немов на сцені цирку, де все йде за планом. Я відчувала, як моє серце завмирає на кілька секунд, намагаючись знайти сенс у тому, що щойно прозвучало. Тільки от у всіх навколо це виглядало як шоу, де я була просто фігурою в декораціях.