Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

– А це жидовин, що в часи Хмельницького вспів аж так далеко зайти сюди! Цей був проворніший за печеніга. Їжу узяв і зброю зі собою. Та й це йому не помогло, – сказав монах, вказуючи на останки глечика й заржавілий ятаган. – О, свята Софія вміє добре зберігати свою тайну, не дозволить нікому непокликаному безкарно вдиратися у її святая святих!

Якось різко пролунали оті слова мого поводатара у вузькому підземеллі й, глухим відгомоном відбиваючись од стіни, котилися в безвісті коридора. Спочатку я старався затямити ці всі переходи, числив ці закрути й перепони та відтак дав спокій, все одно, думав, нічого з цього не вийде! Врешті решт мав вражіння, яке чогось не покидало мене, що ми цілий час крутимося на одному місці, що ми, якщо не знаходимося під самою церквою святої Софії, то недалеко відійшли від неї. То знову траплялися місця, де наш коридор вривався, а перед нами виринало кілька нових гирл підземелля. Монах вибирав одно з них, і ми йшли далі, щоб за якийсь час знову опинитися на такому розпутті.

– Вже недалеко, – сказав монах, помітивши, що я втомився й ледве волочу ноги.

І ще одне явище кидалося мені в очі. Я впродовж нашої дороги зауважив, що в коридорі було доволі чисте повітря, хоча снувався він у безконечність. Отже, і за це подбали невідомі будівничі. Зазвичай у таких підземеллях буває таке попсоване повітря, що й дихнути важко, а нераз доводиться ледве з життям видістатися з них. Та тут чиясь розумна голова подумала й про це!

Я ішов мовчки й цілий час не відзивався й словом, хоч безліч думок ворушилося в моїй голові, а кожна кінчалася запитом: «Куди веде мене той монах?»

Я добре придивлявся йому, наскільки це можливо було в блідавому світлі невеличкої лямпи. Що вражало мене, то це дивна еластична хода й стрункість його постаті, що якось не гармоніювала з сивою бородою.

– От, ми вже й на місці, – сказав він, коли дорогу нам перепинила нова стіна. Знову підняв лямпу, натиснув мур, й знову тихо, без шелесту, відсунувся мур набік, відкриваючи перед нами широку чотирикутну кімнату, до якої вхід закривала штора.

Ми увійшли й опинилися в просторій залі, освітленій великою лямпою старовинної форми, що звисала зі стелі. Праворуч, посеред стіни звисала ще одна штора, закриваючи, мабуть, вхід до якоїсь дальшої кімнати. Я став роззиратися.

Обстановка кімнати скидалася на таку, яка стрічається по старовинних замках, все, на чому спинилися мої очі, носило сліди глибокої старовини, яку можна побачити сьогодні хіба тільки за вітринами музейних залів. І зброя, розвішана по стінах, і портрети, і широкий дубовий стіл посередині, і старовинний килим на долівці, і тапчан у кутку, вкритий грубою ведмежою шкурою – все те носило на собі сліди глибокої старовини! Усе це далеке й чуже було тим гранатам і шрапнелям, що в тій хвилині розривалися над Софійським майданом. Все те, і ця обстановка, і цей монах, і ця довга мандрівка по підземеллі видавалися мені якимсь таким несамовитим маревом, що я питав себе, чи це не сон часом зморив мене у старокиївській дільниці й розстеляє переді мною міражі давно минулих літ.

Та ні! Я мимоволі, несвідомо, прикусив уста. Заболіло! Знак, що я не марю у сні, що це все не видіння.

Мовчки розглядаюся далі. Наліво від входу, в кутку, стояв невеличкий столик, на якому лежала розгорнена грубезна книга в шкуряній оправі, з золотими клямрами по боках, як це буває на прадавніх євангеліях. На середній стіні проти входу висів великий щит, критий блакитною емаллю, що блистіла в промінцях лямпи, а на ньому виднівся золотий тризуб. Праворуч на стіні висів портрет на повен зріст якогось старця з довгою сивою бородою, із задуманими очима, що, мов живі, вдивлялися в нас. Одягнений був старець у довгу хламиду, сп’яту блискучою аграфою на правому рамені. Рука старця сперта була на головище топора дивної форми й вигляду. Попід стінами тут і там стояли дебелі скрині. Подібні стрічаються часом у притворах старих церков, у яких ховають церковну утвар. В одному кутку спостеріг я сперту об стіну старовинну зброю, панцир із шоломом та покинуту на долівці рогатину.

– Спочинь, козаче! – озвався монах лагідним голосом, відсуваючи одне з крісел біля столу. – Ти втомився, а нас жде ще далека дорога, якщо хочеш безпечно видобутися із того пекла, що його зготували нашому Києву большевицькі наїзники! Ти з галицької частини, як бачу! Так! Бачив ваших стрільчиків-галичан, як одчайдушно потраплять боротися в обороні рідної землі. Ще минулого року бачив, коли орди Муравйова руйнували наш Київ. Спочинь, вояче!

Я сів на крісло й схилив сумно голову. Щойно тепер почав усвідомлювати собі цю незавидну долю, яка ждала мене й усіх нас – ізгоїв із нашої столиці, яку полишали ми на поталу нашому відвічному ворогові.

«Попід чужими плотами тинятиметеся й чужі гонитимуть вас від своїх порогів», – гомоніло боляче в моїх думках. І я нагадав, що ціла наша історія – це історія народу-вигнанця, який блукає на рідній, не своїй землі, гнаний чужинцями, що загарбали цю землю…

– Засумував… – озвався по хвилині монах. – Так, так, велика смута сповила нашу землю, ще важча, може, від тієї, яка колись, перед віками налягла на нашу країну. Бо грядуть дні, дні важкого випробовування для народу нашого! Грядуть дні, в яких брат повстане на брата, син батька рідного відцурається, найлютішого ворога приятелем своїм називатиме. Йдуть дні важкі, прокляті дні для нашої землі!.. А ця земля, що медом і молоком спливала, полин гіркий тільки родитиме для тих, що в поті чола свого каратимуться на ній… Тільки пси голодні витимуть на згарищах, де колись хатки біленькі, сади вишневі пишалися… Тінями примерклими не зі світу цього зватимуться сини цієї землі квітучої.

– А ти, може, й не усвідомлюєш собі, – продовжив чернець, – де знаходишся тепер, козаче? То знай, що отут ноги твої торкаються найсвятішого місця, «святая святих» землі нашої… Тут, над нами, де тепер здіймається свята Софія, пишалася колись каплиця Перуна, найбільша святість нашої землі в давні часи!.. А перед ним, ще геть давно, в цих давно померклих часах, про які не згадує вже ніяка історія нашого народу, стояла святиня Сонця, якому поклонялися і яку збудували колишні володарі нашої країни, чиє знамено, – тут чернець вказав на щит із тризубом, – стало знаменом нашої землі, прадідів наших і цілого народу нашого…

Принесли вони його