Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

На цьому з'їзді І. Мазепі довелося бути у складі фракції українських соціал-демократів, які блокувалися з правими есерами. Фракція налічувала близько 20 чол., проте вирішила оприлюднити свою позицію. Від її імені було доручено виступати Ісааку Прохоровичу. Його появу на трибуні зустріли непривітним шумом. Головуючий М. Скрипник ледве заспокоїв зал. Промовець почав із захисту позиції Центральної Ради, яку більшовики звинувачували у підписанні такого миру з Німеччиною, за яким Україна опинялася під іноземною окупацією. Проте ж мир з Німеччиною підписав і Раднарком, парирував І. Мазепа. І критиків підписаного договору чимало не лише в Україні, але й у Москві. Отже, справа не в договорах, а в тому, що ми тут у себе, в Україні не хочемо ніякої опіки народних комісарів. Ми хочемо самі порядкувати своїм життям. І хіба не позиція Раднаркому змусила Центральну Раду підписати мир? Продовжити виступ після цих слів І. Мазепі вже не дали.

Після зайняття Катеринослава австро-німецькими військами українські національні партії опинилися в скрутному становищі. Авторитет Центральної Ради різко впав. У Катеринославі ніхто не погоджувався взяти на себе обов'язки губернського комісара. На нараді місцевих українських організацій було ухвалено утворити колективний орган – губерніальну революційну Раду з функціями вищої влади в губернії. Головою Ради було обрано І. Мазепу. Проте працювати їй довелося недовго. Згодом І. Мазепа зізнався: «але й за цей короткий час мав добру нагоду переконатися, що то значить будувати державу без власних підготованих сил. Ми не мали людей не тільки для обсадження органів влади в губернії, але навіть для встановлення якого-будь ділового контакту та зв'язку з поодинокими повітами. Майже половина губерніальної Ради складалася з катеринославських робітників. Вони енергійно взялися за налагодження апаратів влади на місцях, але це не давало бажаних наслідків: українських сил не вистачало для того, щоб на руїнах більшовицького панування організувати свою міцну владу в усіх 8-ми повітах, з яких складалася Катеринославщина. Наша «вища влада» в губернії, так би мовити, «висіла в повітрі». Центральна українська влада в Києві, очевидно, перебувала не в кращому стані. Як і раніше, ми не діставали звідти ніяких директорів – ні писаних, ні словесних. Київ не відповідав навіть на наші листи…».

Гетьманський переворот П. Скоропадського фактично передав владу окупантам, які спиралися на російські реставраторські кола. На початку травня була розпущена Катеринославська міська дума, а її місце зайняла дума дореволюційного складу, в якій не було жодного українця.

У сутності гетьманської влади, її антинародної, антиукраїнської спрямованості І. Мазепі довелося переконатися на власному досвіді. У жовтні 1918 р. він був кинутий до в'язниці за видання в Катеринославі українського тижневика «Наша справа» і за участь у роботі видавництва «Каменяр». Звільнившись, Ісаак Прохорович приєднався до тих опозиційних гетьманові сил, що гуртувалися навколо Українського національного союзу. Коли відділ УНС було створено в Катеринославі, його управа вирішила направляти своїх делегатів до Києва для з'ясування ситуації і з проханням про військову допомогу: Катеринославу загрожувала перспектива швидкого приходу до влади місцевих більшовиків. Делегати – І. Мазепа та І. Труба – добралися до Києва 15 листопада – в день оголошення Директорією антигетьманського повстання. І. Мазепі імпонувало бажання керівництва Національного союзу відродити ідею демократичності, колективності вищої влади. Його піднесеного настрою не зіпсував навіть обстріл потяга, на якому катеринославські делегати поверталися додому.

Та невдовзі оптимістичний настрій І. Мазепи почав нестримно танути. Прийшовши до влади, Директорія так і не спромоглася оволодіти ситуацією. У створеному нею уряді відповідно до суперечностей між головним отаманом С. Петлюрою та головою Директорії В. Винниченком зіткнулися дві орієнтації: одні стояли за порозуміння з Антантою, інші – за союз з Москвою. Одночасно велися переговори і з командуванням французького десанту, що висадився в Одесі, і з ленінським Раднаркомом. Переважали в уряді В. Чехівського ті, хто готовий був за визнання УНР і припинення кровопролиття згодитись на «радянську платформу». До такого погляду схилялися і М. Грушевський та В. Винниченко. Але спроби останнього досягти порозуміння з Москвою (місія С. Мазуренка) були заблоковані С. Петлюрою. Для максималіста І. Мазепи перспектива союзу з «диктаторською» Москвою була абсолютно неприйнятною, бодай навіть у формі тимчасової угоди. Приїхавши до Києва на VI з'їзд УСДРП, він у суперечках незмінно доводив, що Радянська влада є диктатурою комуністів, до того ж ворожою до ідеї незалежності України. В умовах, коли майже все керівництво партії схилялося до «українських совітів», сподіваючись у такий спосіб уникнути війни УНР з Радянською Росією, позиція катеринославців здавалася зарані програшною. Це, однак, не завадило І. Мазепі твердо її обстоювати. Першим в ЦК УСДРП на його аргументи пристав М. Порш, заклавши ідею засудження переходу на «радянську платформу» у резолюцію майбутнього з'їзду.

Полеміка на з'їзді УСДРП (10—12 січня 1919 р.) відбила дуже широкий спектр настроїв, що панували в середовищі українських соціал-демократів у складний момент становлення влади Директорії. В умовах, коли із заходу наступали поляки, з півночі – полки Червоної армії, а на півдні України висадився десант французів і греків, нелегко було визначити стратегію подальших дій. Головним ідеологом радянофільської групи на з'їзді виступив колишній міністр внутрішніх справ в уряді Центральної Ради М. Ткаченко. Голова уряду В. Чехівський у своїй промові відкидав більшовизм, але висловився за Радянську владу «у чистому, неопоганеному вигляді». Завдяки катеринославцям (незадовго перед тим вони стали іменуватись січеславцями) з'їзд недвозначно висловився за демократію, проти диктатури. Однак 10 делегатів виявили незгоду з більшістю і заявили, що створюють свою «незалежну» фракцію УСДРП на радянській платформі.

І. Мазепа був обраний з'їздом до складу ЦК УСДРП і секретарем ЦК. З цього часу провід партії перейшов до рук «катеринославців» (І. Мазепа, П. Феденко, І. Романченко).

На засіданнях Трудового конгресу (23—28 січня 1919 р.) І. Мазепі (він був обраний делегатом від селян Катеринославщини заочно) та іншим членам соціал-демократичної фракції форуму знов довелося захищати ідею демократичного устрою УНР у суперечках з представниками «радянства» на чолі з М. Грушевським. Ще до початку конгресу фракція оприлюднила декларацію, в якій говорилося, що українська соціал-демократія розуміє владу трудового народу в Україні лише у формі виборного парламенту УНР. З огляду на складність моменту, вона пропонувала до скликання парламенту залишити владу в руках Директорії, ввівши до її складу представника від Галичини. Положення декларації були використані конгресом при затвердженні його