Читати книгу - "Генерали імперії"

…Тих пісень співав мій батько,

як тесав був топорище;

їх мене навчила мати,

як крутила веретено.

…Є чимало слів не наших,

слів-заклять, що я навчився,

що зібрав їх на дорозі,

що вломив їх у лісочку,

що в кущах понатинав я,

що з гілок поназбирав я,

що вискубнув собі в травах,

що підняв собі на стежці,

як ходив ще пастушатком,

ще хлоп’ям на пасовисько,

де моріг на мед багатий,

де горбочки золотисті…

ЗНАЙОМСТВО ЗАВДЯКИ «КАЛЕВАЛІ»

Про Євгена Тимченка, чий переклад цитується в цьому есеї, свого визначного одноплемінника, та ще й земляка — полтавця, вченого і національного патріота, я вперше дізнався, можна сказати, завдяки «Калевалі». (Це ж треба, фінський народний твір вивів українця на українця!) Власне, завдячуючи українському перекладові «Калевали», що його, виявляється, зробив — і як зробив! — до того мені невідомий Євген Тимченко. (А втім, я про нього щось-таки й раніше чув, але — краєм вуха, і не надав тому значення, був такий вчений і перекладач, то й був!)

Так ось про автора українського перекладу безсмертної «Калевали».

Дмитро Павличко в передмові до видання «Калевали» в перекладі Є. Тимченка зізнається: «1973 року, перебуваючи у Фінляндії, при підготовці фінського номера „Всесвіту“ і маючи намір приступити до вивчення мови суомі, щоб перекласти „Калевалу“, я простудіював Тимченків переклад. Мене вразила його багатюща лексика, витонченість і віртуозність. Я зрозумів, що „Калевалу“ краще за Тимченка не перекладу…»

Як на мене, Дмитро Васильович переклав би теж на дуже високому рівні, і його переклад «Калевали» став би окрасою української культури — тут у мене сумнівів не виникає, — але в одному знаний наш поет має рацію: переклад Є. Тимченка і сьогодні залишається зразком, високим досягненням українського перекладацтва.

Євген Костянтинович Тимченко, сьогодні напівзабутий український мовознавець, професор Київського університету, спеціаліст по санскриту, порівняльному мовознавству, поліглот (знав французьку, німецьку, іспанську, англійську та італійську мови), перекладач (Метерлінк, Мопассан, Байрон та ін.), автор багатьох робіт з української граматики, діалектографії, лексикографії, загалом більше ста праць (деякі з них ще й досі не опубліковані), в тім числі й «Курсу історії українського язика» (1917, 1930 рр.) Євген Костянтинович в 1920–х роках вперто вживав слово «язик» у значенні «мова»… Ні-ні, це не маленька примха вченого, термін язик на означення мови вживав, наприклад, і Т. Шевченко. Пригадуєте: «І возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик».

Тимченків переклад «Калевали» вперше виходить у Львові у 1901 році, і це симптоматично: позбавлені своєї державності, гноблені Росією кращі представники українства не лише стежили за літературним життям Європи, а й у підневільних умовах досліджували кращі твори інших літератур, збагачуючи ними свою зрусифіковану націю. Вдруге переклад буде видано у 1928 році вже в Києві, і нарешті третій на сьогодні — відредагований Д. Павличком — вийшов у 1995 році. До речі, і це важливо, здійснений за сприяння Посольства Фінляндії в Україні, при підтримці фінських компаній та організацій.

Я, наприклад, працював з примірником «Калевали», подарованим бібліотеці Спілки письменників України Посольством Фінляндії в Україні, про що й значиться на титульній сторінці. Видання проілюстроване роботами фінського художника Отто Йосефа Аланена.

В офіційній біографії Є. Тимченка, дійсного члена АН УРСР та член-кора АН СРСР, є рядок: «У 1918–48 (з перервами) — науковий співробітник АН УРСР». Оте невиразне «з перервами» (чого це раптом з перервами? У зв’язку з чим? Працював, працював, а тоді на якийсь час кидав роботу і знову по якомусь часі повертався до неї — чи що?) означає одне: вчений у 1938 році у віці 72 років був заарештований органами НКВС. За буцімто участь в СВУ, «викритій» органами ДПУ УРСР ще в 1929 році. СВУ — «Спілка визволення України», була титулована тодішньою владою як «контрреволюційна українсько-буржуазна націоналістична підпільна організація», хоч насправді міфічна, висмоктана з пальця, адже в реальності така організація ніколи в Україні не існувала, все це вигадки каральних органів, їхня майстерна — хоч і знати пальці — провокація, аби знайти привід для розправи з національною українською інтелігенцією, з одного боку, і отримати нові звання та чини — з іншого. («Органи», мовляв, не даром хліб їдять, яке підпілля викрили!) Що й було успішно — хоч і поспішно — зроблено, і кращі національні сили України були тоді відправлені на ешафот.

Дмитро Павличко (передмова до видання «Калевали»):

«Його прізвище (Тимченка Є. К. — В. Ч.) у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами М. Грушевського, А. Кримського, С. Єфремова, А. Ніковського, Л. Старицької-Черняхівської, В. Дурдуківського та багатьох інших. Він був найближчим до цих людей, але ув’язнити його могли і за дружні контакти з неокласиками, тобто з молодим поколінням великих талантів і мучеників за Україну».

В «Курсі українського язика» Є. Тимченка стверджується (тоді ще можна було), що з прилученням до Московської держави Україна перестала бути державою і тому вона перестала бути і нацією взагалі, ставши лише «аморфною етнографічною масою». Для нього поняття «держава» і «нація» — тотожні. (Як, між іншим, і для К. Г. Маннергейма, хоча він і не був ученим.) А то ж був час тотального наступу російської мови на українську і нищення всього українського на догоду русифікації. (Є. Тимченко: «Я вважаю, що українська культура і мистецтво з року в рік занепадають, і поряд з цим проводиться послідовна русифікація України».)

Вчений словом своїм, талантом історика, мовознавця стає на захист рідного слова. Мав мужність заявити: яке національне життя, коли немає своєї держави? Недержавний народ не може бути нацією, і навпаки, державний народ стає нацією. (Чи не від цього — недержавності, яка тягла за собою втрату національності — і рятував Маннергейм свій народ?)

Все це пізніше, з розгулом терору, пригадають старому вченому в катівнях НКВС. Шитимуть йому приналежність до міфічної підпільної СВУ, «створеної» і справді в підпіллі, тільки не в національно-патріотичному, а в надрах самого НКВС. Тож свою буцімто приналежність до СВУ Є. Тимченко рішуче відкине, бо ж справді не належав до неї і знав, що її взагалі ніколи не було, а ось на допитах гордо заявить з притаманною йому мужністю: «За переконанням я був і є націоналістом, самостійником», що було в ті криваві часи беззаконня рівнозначно підписанню собі тяжкого вироку. Але чесний вчений пішов і на це, аби не кривити душею. А те, що він був націоналістом — у кращому, не спотвореному радянським режимом значенні, у значенні патріота, — не було криміналом, карною справою. В усьому світі. Але тільки не в тоталітарному СРСР, де