Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Ретана помітив, що Мануель дивиться на бичачу голову.

— А от на цю неділю герцог прислав мені таких, що скандалу не минути, — сказав він. — Геть усі слабкі на ноги. Що там кажуть про них у кав'ярні?

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я оце тільки приїхав.

— Ай справді,— сказав Ретана. — Ти ж іще з валізою. — Він дивився на Мануеля, відхилившись назад за своїм великим столом. — Сідай, — запросив він. — Скинь капелюха.

Мануель сів. Коли він скинув капелюх, його обличчя враз перемінилося. Він був блідий, і колета, пришпилена спереду на тім'ї, щоб не стирчала з-під капелюха, надавала йому чудного вигляду.

— Ти дуже змарнів, — зауважив Ретана.

— Я щойно з лікарні,— сказав Мануель.

— Я чув, ніби тобі відтяли ногу.

— Ні,— відповів Мануель. — Обійшлося.

Ретана нахилився рад столом і посунув до Мануеля дерев'яну скриньку з сигаретами.

— Закурюй, — сказав він.

— Дякую.

Мануель закурив.

— Припалюйте, — мовив він, підносячи Ретані сірника.

— Ні,— махнув рукою Ретана. — Я не курю.

Він спостерігав, як Мануель курить.

— Чому ти не знайдеш собі якоїсь іншої роботи? — спитав він.

— Мені не треба іншої,— відказав Мануель. — Я матадор.

— Нема вже матадорів, — сказав Ретана.

— Я матадор, — повторив Мануель.

— Атож, у цій кімнаті.

Мануель засміявся.

Ретана сидів і мовчки дивився на нього.

— Можу дати тобі вихід увечері, якщо хочеш, — запропонував він.

— Коли? — спитав Мануель.

— Завтра.

— Не люблю когось заміняти, — сказав Мануель. Саме так усі вони й гинуть. Саме так загинув Сальвадор.

Він постукав кісточками по столу.

— Нічого іншого в мене немає,— сказав Ретана.

— Чом би вам не дати мені виходу наступного тижня? — спитав Мануель.

— Ти не збереш публіки, — відказав Ретана. — Їй давай тільки Літрі, Рубіто й Ля Toppe. Ото хлопці путящі.

— Люди прийдуть подивитися й на мене, — з надією сказав Мануель.

— Ні, не прийдуть. Вони вже й не пам'ятають, що такий був.

— Я маю що показати, — не відступався Мануель.

— Пропоную тобі вихід завтра ввечері,— сказав Ретана. — Можеш виступити після клоунади разом з молодим Ернандесом і вбити двох новільйо.

— Чиї новільйо? — спитав Мануель.

— Не знаю. Будь-які з тих, що є в загонах. Ті, яких ветеринари не допускають до денних корид.

— Не люблю заміняти інших, — знову сказав Мануель.

— Ну, то як знаєш, — сказав Ретана.

Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Співчуття, що на мить зринуло в ньому на згадку про давні дні, розвіялось. Він залюбки взяв би Мануеля замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. А втім, так само дешево він міг узяти й інших. Звісно, хотілося б допомогти йому. Та, зрештою, він дав Мануелеві нагоду. Тепер нехай сам вирішує.

— Скільки ви мені заплатите? — спитав Мануель. Він усе ще тішив себе думкою, що відмовиться. Але знав, що відмовитись не може.

— Двісті п'ятдесят песет, — сказав Ретана. Він думав дати п'ятсот, та з уст мимохіть вихопилося «двісті п'ятдесят».

— Вільяльті ви платите по сім тисяч, — сказав Мануель.

— Ти ж не Вільяльта, — відказав Ретана.

— Знаю, — сказав Мануель.

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана.

— Атож, — сказав Мануель. Він підвівся. — Дайте мені триста, Ретана.

— Гаразд, — погодився Ретана й витяг з шухляди аркуш паперу.

— А зараз дасте півсотні? — спитав Мануель.

— Авжеж, — відказав Ретана. Він дістав з гаманця банкноту в п'ятдесят песет і, розгорнувши, поклав на стіл.

Мануель узяв гроші й сховав у кишеню.

— А як квадрилья? — спитав він.

— Будуть хлопці, що постійно працюють у мене вечорами, — відповів Ретана. — Цілком пристойні.

— А пікадори? — спитав Мануель.

— З пікадорами гірше, — визнав Ретана.

— Мені хоч би одного доброго пікадора, — сказав Мануель.

— То найми собі,— відказав Ретана. — Іди й найми.

— Але ж не на ці самі гроші,— заперечив Мануель. — Де ж би то мені ще й платити квадрильї з шістдесяти дуро!

Ретана нічого не казав, тільки дивився на Мануеля через великий стіл.

— Ви ж знаєте, що мені потрібен один добрий пікадор, — наполягав Мануель.

Ретана нічого не казав, тільки дивився на Мануеля наче здалеку.

— Це не діло, — сказав Мануель.

Ретана й далі роздивлявся його, відхилившись на стільці, роздивлявся неначе ген здалеку.

— Пікадори в мене постійні,— сказав він.

— Знаю, — сказав Мануель. — Знаю я ваших постійних пікадорів.

Ретана й не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено.

— Я хочу мати рівні шанси, ото й тільки, — розважливо сказав він. — Коли виходиш на арену, хочеться бути певним, що приборкаєш бика. А для цього потрібен лише добрий пікадор.

Та він говорив до людини, що вже не слухала його.

— Якщо ти потребуєш іще чогось, — мовив Ретана, — то подбай про те сам. Я даю тобі мою постійну квадрилью. А ти можеш привести своїх пікадорів скільки завгодно. Клоунада закінчується десь о пів на одинадцяту.

— Гаразд, — сказав Мануель. — Коли таке ваше слово…

— Саме таке, — підтвердив Ретана.

— Тоді до завтра, — сказав Мануель.

— Я там буду, — сказав Ретана.

Мануель узяв валізу і вийшов з кімнати.

— Причини двері! — гукнув йому навздогін Ретана.

Мануель озирнувся. Ретана вже схилився над столом і переглядав якісь папери. Мануель притиснув двері, аж поки клацнув замок.

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі було дуже жарко, і яскраве сонячне проміння, відбиваючись від білих стін будинків, засліпило йому очі. Затіненим боком крутої вулиці він рушив до Пуерта-дель-Соль. Тінь була густа й прохолодна, неначе вода в струмку. Та коли він переходив поперечні вулиці, його враз огортала спекота. Серед людей, що траплялись йому назустріч, Мануель не бачив жодного знайомого.

Перед самою Пуерта-дель-Соль він завернув до кав'ярні.

У кав'ярні було тихо. За столиками під стіною сиділо кілька чоловік. Коло одного столика четверо грали в карти. Решта сиділи, спершись об стіну, й курили, а на столиках перед ними стояли порожні чашечки від кави та чарки. Мануель пройшов довгим залом до невеличкої кімнати в глибині. За столиком у кутку дрімав сидячи якийсь чоловік. Мануель сів до вільного столика.

Підійшов офіціант і спинився коло Мануеля.

— Суріто не бачили? — спитав його Мануель.

— Зранку заходив, — відповів офіціант. — Тепер буде не раніше п'ятої.

— Дайте мені кави з молоком і один коньяк, — сказав Мануель.

Офіціант приніс на підносі склянку для кави та чарку. В лівій руці він тримав пляшку коньяку. Плавним рухом поставив усе те на стіл, і хлопчик, що прийшов з ним, налив у склянку кави й молока із двох блискучих кавників з довгими дужками.

Мануель скинув капелюх, і офіціант помітив його кіску, зашпилену на тім'ї. Наливаючи коньяк у чарку, він підморгнув хлопчикові. Той з цікавістю подивився на бліде Мануелеве обличчя.

— Будете у