Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Так, — відповів Мануель. — Завтра.

Офіціант стояв, зіперши пляшку на стегно.

— У клоунаді? — спитав він.

Хлопчик соромливо відвів очі.

— Ні. В основній програмі.

— Я гадав, що мають виступати Чавес і Ернандес, — сказав офіціант.

— Ні. Я і ще один.

— Хто? Чавес чи Ернандес?

— Здається, Ернандес.

— А що з Чавесом?

— Поранений.

— Хто вам сказав?

— Ретана.

— Гей, Луї! — гукнув офіціант у сусідню кімнату. — Чавеса поранено.

Мануель зняв обгортку з кубиків цукру і вкинув їх у склянку. Розмішав і випив каву — солодка, гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Тоді вихилив коньяк.

— Налийте ще чарку, — сказав він офіціантові.

Офіціант відіткнув пляшку й налив йому повну чарку, вихлюпнувши чи не стільки ж на блюдечко. До столика підійшов ще один офіціант. Хлопчик уже пішов.

— Сильно поранено Чавеса? — спитав Мануеля другий офіціант.

— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не казав.

— Де ж пак, великий йому клопіт! — озвався високий на зріст офіціант. Мануель досі його не бачив. Певно, він щойно підійшов.

— Тут у нас як Ретана за тебе, то й живеш, — сказав високий офіціант. — А як ні, то хоч руки на себе накладай.

— Що правда, то правда, — докинув офіціант, що підійшов раніше. — Щира правда.

— Звісно, що правда, — сказав високий офіціант. — Коли я вже що кажу про цього типа, то знаю.

— А згадайте, як він підніс Вільяльту, — сказав перший офіціант.

— Та й не тільки його, — сказав високий. — А Марсіаля Лаланду! А Насьйоналя!

— Твоя правда, друже, — підтакнув низенький офіціант.

Мануель дивився, як вони стоять і розмовляють біля його столика. Він уже вихилив і другу чарку. Офіціанти зовсім забули про нього. Він їх більше не цікавив.

— Ви тільки погляньте на тих верблюдів, — провадив далі високий офіціант. — Чи ви коли бачили отого Насьйоналя другого?

— Та бачив, чи не минулої неділі,— сказав перший офіціант.

— Чистісінька жирафа, — докинув низенький.

— А я що казав? — не вгавав високий. — То все Ретанині хлопці.

— Налийте-но мені ще одну, — обізвався Мануель. Поки вони розмовляли, він перелив у чарку і випив той коньяк, що його офіціант вихлюпнув на блюдечко.

Перший офіціант машинально наповнив його чарку, і всі троє, не припиняючи розмови, вийшли з кімнати.

Чоловік у протилежному кутку все ще спав, тихенько хропучи; голова його впиралася в стіну.

Мануель випив коньяк. Його теж почало хилити на сон. Виходити на вулицю було надто жарко. Та й нічого йому робити в місті. Треба побачитись із Суріто. А поки він прийде, можна й покуняти. Мануель штовхнув ногою валізу під столом, щоб упевнитись, що вона ще там. Мабуть, краще поставити її під стілець, до стіни. Він нагнувся і пересунув валізу. Тоді схилився на стіл і заснув.

Коли Мануель прокинувся, за столиком навпроти нього хтось сидів. То був опасистий чолов'яга з грубим, смаглявим, наче в індіанця, обличчям. Він сидів там уже довгенько. Зайшовши до кав'ярні, він помахом руки зупинив офіціанта, що хотів був підійти до нього, і взявся читати газету, вряди-годи позираючи на Мануеля, що спав собі, поклавши голову на стіл. Читав він на превелику силу, за кожним словом ворушачи губами. А коли стомлювався, переводив погляд на Мануеля. Сидів він обважніло, насунувши на чоло крислатий чорний капелюх.

Мануель підвівся й поглянув на нього.

— Здоров, Суріто, — сказав він.

— Здоров, хлопче, — озвався опасистий чолов'яга.

— Я спав… — Мануель потер кулаком чоло.

— Я так і думав, що ти спиш.

— Ну, як воно життя?

— Нівроку. А в тебе як?

— Та не дуже.

Обидва помовчали. Пікадор Суріто дивився на Мануелеве бліде обличчя. Мануель дивився на величезні пікадорові руки, що згортали газету, перше ніж сховати її в кишеню.

— Я маю до тебе прохання, Маносе, — сказав Мануель.

Маносдурос — Тверді Руки — було прізвисько Суріто. Щоразу, коли він чув його, то мимоволі згадував про свої ручиська. От і тепер зніяковіло поклав їх на стіл перед собою.

— Треба б випити, — сказав він.

— Атож, — сказав Мануель.

Підійшов офіціант, тоді вийшов і знову повернувся. Відходячи, він озирнувся на двох чоловіків за столиком.

— Яке прохання, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл.

— Чи не допоміг би ти мені завтра ввечері покласти двох биків? — спитав Мануель, дивлячись через стіл на Суріто.

— Ні,— відказав Суріто. — Я більше не виступаю.

Мануель втупив очі в чарку. Він сподівався такої відповіді — і почув її. Атож, почув.

— Вибачай, Маноло, але я більше не виступаю… — Суріто дивився на свої руки.

— Та що вже там, — сказав Мануель.

— Я надто старий, — пояснив Суріто.

— Я ж просто спитав, — сказав Мануель.

— Кажеш, завтра ввечері?

— Еге ж. Я подумав, що якби мені доброго пікадора, то я цілком міг би впоратись.

— Скільки тобі дають?

— Триста песет.

— Мені, пікадорові, й то більше платять.

— Знаю, — сказав Мануель. — Я навіть не мав права тебе просити.

— Що тебе держить при цьому ділі, Маноло? — спитав Суріто. — Чому ти не відріжеш своєї колети?

— Не знаю, — відказав Мануель.

— Ти ж літами майже такий, як я, — сказав Суріто.

— Не знаю, — повторив Мануель. — Не можу я без цього. Єдине, що я хочу, це мати рівні шанси. А покинути несила, Маносе.

— Неправда.

— Ні, правда. Я вже пробував покинути.

— Я розумію, воно важко. Але інакше не можна. Тобі треба піти з арени, піти назавжди.

— Не можу. Та й останнім часом у мене добре виходило.

Суріто глянув йому в обличчя.

— Ти ж оце щойно з лікарні.

— Але доти все було чудово.

Суріто промовчав. Він узяв блюдечко і вилив у чарку розхлюпаний коньяк.

— Газети писали, що ніколи не бачили кращої фаени, — сказав Мануель.

Суріто дивився на нього.

— Ти ж знаєш — коли зі мною все гаразд, я виступаю добре, — провадив своєї Мануель.

— Ти вже застарий, — сказав пікадор.

— Ні,— заперечив Мануель. — Ти на десять років старший за мене.

— Я — зовсім інше.

— Ніякий я ще не старий, — сказав Мануель.

Запала мовчанка. Мануель дивився на пікадорове обличчя.

— Усе було чудово, доки мене не поранено, — знову озвався Мануель. — Було б тобі побачити той бій, Маносе, — додав він докірливо.

— Не хочу я бачити твоїх боїв, — відказав Суріто. — Я надто нервую.

— Ти вже давно не бачив мене.

— Надививсь я на тебе донесхочу.

Суріто позирнув на Мануеля, уникаючи його погляду.

— Треба кінчати, Маноло.

— Не можу, — відповів Мануель. — Кажу ж тобі, тепер у мене добре виходить.

Суріто подався вперед; його руки так само лежали на столі.

— Слухай, я виступлю з тобою завтра, та якщо ти не впораєшся, то кинеш це діло. Згода? Обіцяєш?

— Авжеж.

Суріто з