Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Учора ввечері я випив більше, ніж звичайно, і близько першої години ночі пішов на вокзал до Макса, який інколи дає мені притулок. Макс працює в камері схову — я познайомився з ним на війні. Посеред залу камери схову стоїть обшита дошками батарея опалення; вона править і за лавку. Тут відпочивають усі ті, хто працює на нижньому поверсі: носії, робітники камери схову та ліфтери. Обшивка не прилягає щільно до батареї, так що можна залізти всередину; там просторо, темно й тепло, і коли я влягаюся біля батареї, то відчуваю спокій, умиротворення, горілка кружляє по моїх жилах; згори мені чути глухий гуркіт поїздів, що прибувають і відходять, стук багажних візків, гудіння ліфтів, і ці звуки, які в темряві здаються невиразними, швидко присипляють мене. А іноді, згадавши Кете й дітей, я плачу в цій норі, хоч і знаю, що сльози п'яниці нічого не важать, а те, що я відчуваю, можна назвати швидше болем, ніж докорами сумління. Я почав пити ще до війни, але про це, здається, вже забули, і на моє моральне падіння дивляться з певною поблажливістю, бо про мене можна сказати: «Він був на війні».

Зупинившись біля дзеркальної вітрини якоїсь кав'ярні, я почистився так ретельно, як тільки міг, і дзеркало безліч разів відкинуло мою тендітну, маленьку постать, наче м'ячик у якомусь уявному кегельбані, де перекидалися торти зі збитими вершками та мигдальні тістечка в шоколаді. Я побачив у дзеркалі малесенького чоловічка, який, судорожно пригладжуючи чуба і смикаючи себе за штани, безпорадно відкочувався назад, оточений тістечками.

Потім я почвалав далі повз цигаркові та квіткові крамниці, повз магазини тканин, з вітрин яких на мене з фальшивим оптимізмом дивилися манекени. Праворуч вигулькнула вулиця, що, як здавалось мені, складалася майже з самих дерев'яних крамничок. На розі висів великий білий транспарант з написом: «Ласкаво просимо, дрогісти[7]!»

Крамнички були вбудовані просто в руїни — вони немов поприсідали навпочіпки біля обгорілих і пообвалюваних фасадів. Але й тут траплялися лише тютюнові ларки, крамниці з тканинами та газетні кіоски, а коли я нарешті дійшов до закусочної, вона була зачинена. Я посмикав за дверну ручку, обернувся й нарешті помітив світло. Перейшовши через вулицю, я подався в той бік і побачив, що світилося в церкві. Високе готичне вікно сяк-так заклали необтесаними каменями, а посередині цього потворного мурування було вставлено невеличке, пофарбоване в жовтий колір віконце, взяте, очевидно, з якоїсь ванної кімнати. Через чотири маленькі шибки пробивалося надвір слабке жовтувате світло. Зупинившись на мить, я подумав: «Хоч це й неймовірно, але в церкві може бути тепло». Я піднявся вищербленими східцями. Двері, оббиті шкірою, вціліли, очевидно, ще з довоєнного часу. В церкві було холодно. Знявши берета, я повільно пробрався поміж лавками наперед і нарешті помітив, що в боковому вівтарі, залатаному штукатуркою, горіли свічки. Я пішов далі, хоча й переконався, що в церкві ще холодніше, ніж надворі: тут тягло. Тягло з усіх кутків. Стіни подекуди були закладені навіть не каменями, а синтетичними плитками, що їх просто поставили одна на одну; клейка маса витекла назовні, плитки розшаровувались і розвалювались. Крізь брудні напливи просочувалась волога, і я, вагаючись, зупинився біля однієї з колон.

У простінку між двома вікнами за кам'яним поставцем, обабіч якого горіли дві свічки, стояв священик у білому облаченні. Здійнявши руки, він молився, і хоч мені було видно лише спину священика, я помітив, що він змерз. На якусь мить мені здалося, що в церкві не було нікого, крім священика з блідими руками, піднесеними над розгорнутим требником, і змерзлою спиною. Але в півтемряві, нижче мерехтливих свічок, я розглядів біляву голову дівчини, яка схилилася в молитві так низько, що її розпущене по спині волосся розділилося на дві рівні частини. Поруч неї стояв навколішки хлопчик, який весь час крутився туди й сюди, і, побачивши його в профіль, незважаючи на сутінь, я розрізнив опухлі повіки, розтулений рот: хлопчик був недоумкуватий. У нього були червонясті запалені повіки, товсті щоки, дивно випнуті губи, і в короткі моменти, коли очі були заплющені, на недоумкуватому дитячому обличчі з'являвся вираз зневаги, який вражав мене і дратував.

Тепер священик повернувся в мій бік — на вигляд це був вайлуватий і блідий селянин; перш ніж скласти докупи піднесені руки, знову розвести їх і щось промурмотіти, він кинув оком на колону, біля якої я стояв. Потім він повернувся і схилився над кам'яним поставцем, раптом знов обернувся в мій бік і з трохи комічною урочистістю благословив дівчину й недоумкуватого хлопчика. Хоч як це дивно, та, бувши тут-таки, в церкві, я не відчув, що благословення дано й мені. Священик знов повернувся до вівтаря, покрив голову, взяв чашу й загасив ту свічку, що стояла праворуч. Він повільно спустився до головного вівтаря, схилив перед ним коліна, а тоді зник у глибокій темряві церкви. Більше я його не бачив і почув тільки, як заскрипіли завіси дверей. На якусь мить я побачив дівчину освітленою: коли вона підвелась, уклякнула й потім піднялася східцями, щоб загасити ліву свічку, я розглядів її ніжний профіль і одухотворене обличчя. Поки вона стояла, облита м'яким жовтим світлом, я побачив, що вона й справді гарна: тонка й висока, з ясним обличчям, яке не видалось мені дурним навіть тоді, коли вона, випнувши губи, почала дути на свічку. А потім і її, і хлопця огорнула темрява, і я побачив їх знову аж тоді, коли вони вступили у смугу сірого світла, що падало з маленького віконця вгорі. І мене знову зворушила постава її голови й порух її шиї, коли вона, проходячи мимо, кинула на мене допитливий, дуже спокійний погляд і вийшла. Вона була гарна, і я пішов за нею. Біля дверей вона ще раз уклякнула, а потім штовхнула двері й потягла за собою недоумкуватого.

Я пішов слідом за нею. Дівчина повернула в протилежний бік, до вокзалу, й пішла безлюдною вулицею, де були тільки крамнички та руїни, і я помітив, що вона кілька разів оглянулась.