Читати книгу - "Темна матерія"

Я радий, що саме я потрібен Даніелі, але я не знаю, куди б ми могли поїхати звідси. Я не знаю, як уберегти їх.

Трохи далі за джипом щось впадає мені в око.

По снігу повзе якась тінь.

Сплеск адреналіну.

Я ставлю склянку, йду до вхідних дверей, взуваю черевики.

Виходжу на веранду, застібаю сорочку й іду до втоптаного снігу між сходами й машиною.

Потім далі, за джип.

Онде.

Я бачу те, що муляло мені очі з кухні.

Воно ще ворушиться, коли я наближаюся.

Воно більше, ніж здавалося спершу.

Завбільшки з людину.

Ні.

Боже.

Та це людина.

Шлях, яким він повз, відмічений смугами крові, котра здається чорною при світлі зірок.

Він стогне, намагаючись повзти до веранди. Навряд чи він туди добереться.

Я підходжу до нього, стаю на коліна.

Це — я, той самий бушлат, рюкзак із «Лабораторій швидкості», нитяна обручка.

Однією рукою він тримається за живіт. Вона вся залита ще паруючою кров’ю. Він дивиться на мене неймовірно розпачливими очима.

Я питаю:

— Хто зробив це з тобою?

— Один із нас.

— Як ти мене знайшов?

Він викашлює бризки крові.

— Допоможи мені.

— Скільки вас тут?

— Здається, я помираю.

Я роззираюсь довкола. Відразу ж помічаю пару закривавлених слідів, які йдуть від цього Джейсона до джипа й завертають за ріг будинку.

Вмираючий Джейсон називає моє ім’я.

Наше ім’я.

Просить про допомогу.

І я хочу йому допомогти, але в голові б’ється одна думка — вони нас знайшли.

Вони таки знайшли нас.

Він каже:

— Не дай їм скривдити її.

Я озираюсь на машину.

Спочатку я не помітив, але тепер бачу, що всі шини порізані.

Десь неподалік я чую, як під чиїмись кроками рипить сніг.

Я намагаюся зловити якийсь рух серед дерев, але світло зірок не проникає глибше в ліс, який темніє навколо будинку.

Він каже:

— Я не готовий до цього.

Я дивлюся в його очі й відчуваю, як у мені наростає паніка.

— Якщо це кінець — будь мужчиною.

Тишу розтинає постріл.

Звук виходить з-за будинку, від озера.

Я рвонув назад через сніг, повз джип, мчу до веранди, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Ізсередини будинку Даніела вигукує моє ім’я.

Я злітаю сходами.

Вриваюсь у вхідні двері.

Даніела виходить у коридор. Вона закутана в ковдру, ззаду на неї падає світло з головної спальні.

Син з’являється з кухні.

Я замикаю за собою вхідні двері, коли Даніела й Чарлі збираються в коридорі.

Вона питає:

— Хтось стріляв?

— Так.

— Що відбувається?

— Вони нас знайшли.

— Хто?

— Я.

— Як це могло статися?

— Нам треба їхати негайно. Ви обоє йдіть у нашу спальню, одягайтеся, починайте збирати речі. Я піду перевірю, чи замкнені задні двері, а потім прийду до вас.

Вони рушають коридором.

Вхідні двері надійно замкнені.

В будинок можна потрапити тільки через французькі двері, які ведуть з веранди у вітальню.

Я проходжу через кухню.

Даніела й Чарлі чекатимуть від мене рішення про наші подальші дії.

А я поняття не маю, що нам робити.

Ми не можемо скористатися машиною.

Нам доведеться йти пішки.

Коли я добираюся до вітальні, мої думки вже несуться бурхливим потоком свідомості.

Що нам треба взяти із собою?

Телефони.

Гроші.

Де наші гроші?

У конверті в нижній шухляді комода в нашій спальні. Що ще нам знадобиться?

Що нам не можна забути?

Скільки моїх версій полює тут на