Читати книгу - "Темна матерія"

Невже я сьогодні помру?

Від своєї власної руки?

Я намацую дорогу в темряві, повз диван, до французьких дверей. Коли я підходжу й смикаю ручки, мені спадає на думку: тут не може бути так холодно.

Хіба що ці двері недавно відчиняли.

Буквально кілька секунд тому.

Зараз вони замкнені, а я не пам’ятаю, щоб я їх зачиняв. У шибки я наче щось бачу на веранді, але ще дуже темно, і важко щось розгледіти. Здається, воно ворушиться. Мені треба повертатися до сім’ї.

Коли я стаю спиною до французьких дверей, з-за дивана виростає якась тінь.

У мене зупиняється серце.

Спалахує лампа.

Я бачу себе за три метри від себе, одна рука на вимикачі, в іншій — пістолет, націлений на мене.

На ньому тільки труси.

Руки закривавлені.

Він обходить диван, тицяючи пістолет мені в обличчя, і тихо каже:

— Роздягайся.

Я впізнаю його по шраму на обличчі.

У французькі двері мені видно, що робиться позаду мене.

Світла лампи достатньо, щоб побачити на веранді купу одягу — черевики «Тімберденди» і бушлат — та ще одного Джейсона, який лежить на боку, головою в калюжі крові, з перерізаним горлом.

Він каже:

— Я не повторюватиму.

Я починаю розстібати сорочку.

— Ми знайомі, — кажу.

— Ще б пак.

— Ні, я про шрам на твоєму обличчі. Два дні тому ми разом пили пиво.

Я бачу, що він розуміє, про що я кажу, але це на нього не впливає так, як я сподівався.

Він каже:

— Це не змінить того, що має статися. Це кінець, брате. Ти зробив би так само, і ти це знаєш.

— Ні, насправді я б цього не робив. Спершу збирався, але не робитиму.

Я витягаю руки з рукавів і кидаю йому сорочку.

Я знаю, що він задумав: перевдягтися в мій одяг. Піти до Даніели, видавши себе за мене. Йому доведеться знову різонути себе по тому шраму, щоб це виглядало, як свіжа рана.

Я кажу:

— У мене є план, як її захистити.

— Еге ж, я читав. Я не збираюся жертвувати собою заради того, щоб із моєю жінкою і сином був хтось інший. Джинси також.

Я розстібаю їх, думаючи, що я помилявся. Ми не одне й те ж саме.

— Скількох із нас ти вбив сьогодні? — питаю.

— Чотирьох. А якщо треба буде, то вб’ю і тисячу.

Витягши з джинсів одну ногу, я кажу:

— Щось сталося з тобою в кубі, у тих світах, про які ти говорив. Чому ти став таким?

— Мабуть, вони тобі не дуже й потрібні. А раз так, то ти на них і не заслугову...

Я жбурляю джинси йому в обличчя і накидаюсь на нього.

Обхоплюю Джейсона за стегна, ривком піднімаю і щосили гепаю ним об стіну, вибиваючи з його легень повітря.

Пістолет падає на підлогу.

Я футболю його на кухню, поки Джейсон оговтується, і замантулюю коліном йому в обличчя.

Чується хрускіт кісток.

Вхопивши його за голову, замахуюсь коліном, щоб іще раз йому ввірвати, але він вибиває з-під мене мою ліву ногу.

Я падаю на паркет, вдаряюся потилицею так, що в мене іскри летять з очей, і ось він вже сидить на мені верхи. Кров тече з його роз’юшеного обличчя, однією рукою він душить мене за горло.

Він частує мене кулаком, і я відчуваю, що в мене на щоці під лівим оком вибухає супернова болю.

Він ще врізає мені.

Я кліпаю крізь полуду сліз і крові, і коли я вже можу щось розібрати, то чітко бачу, що в руці, якою він мене бив, він стискає ніж.

Постріл.

У мене дзвенить у вухах.

У його грудині з’являється маленький чорний отвір, через який струмує кров і стікає по центру грудей. Ніж випадає з його рук і дзенькає на підлозі біля мене. Я бачу, як він намагається затулити пальцем той отвір, але кров не зупиняється.

Він хапає ротом повітря, харчить, хрипить і дивиться на того, хто в нього вистрелив.

Я теж витягаю шию і бачу ще одного Джейсона, який цілиться в нього. Цей Джейсон чисто поголений, на ньому чорна шкірянка, яку Даніела подарувала мені на нашу річницю.

На його лівій руці блищить золота шлюбна обручка.

Моя обручка.