Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— Ти ще та скалка в дупі, Мері, — хмикнувши, м'яко вимовив він.

— Від скалки чую, — усе, що я встигла сказати, коли Сем міцніше схопив мене за талію і, відірвавши від підлоги, спритно спустився сходами.

Ну що ж, він не тільки виглядав сильним, а і справді був таким.

— Можеш не дякувати, — кинув Сем, опускаючи мене на землю.

Посмішка на його обличчі була надто вже самовдоволеною. На третій день знайомства цей хлопець починав відкриватися мені з іншого боку.

— Під лицаря косиш? — із сарказмом спитала я.

Хоч це питання і промайнуло в голові, але я не збиралася його озвучувати. А ось мій неслухняний язик, видно, вважав інакше.

— Косить око, а лицарем намагаються бути, — теж не без сарказму поправив мене Сем, а потім із байдужістю продовжив: — І ти помиляєшся, я просто хотів допомогти. Але хтось у нас не вміє приймати допомогу. Більше й пальцем тебе не зачеплю.

Закінчивши, він розвернувся, пройшов повз мене і впевненим кроком попрямував у бік табору.

Сарказм на сарказм! Так і треба мені та моєму неслухняному язику!

Я невдоволено фиркнула, розуміючи, що Сем все одно мене не почує. Він йшов досить швидко, точно знаючи, що я не встигну за ним. Дивлячись йому в спину, я вкотре подумки лаяла себе. Ну що за справи? Прийшла вибачитися і знову напартачила.

По відношенню до мене Сем поводився дуже добре. Особливо, якщо зважити на те, що для нього я була малознайомою дівчиною. Він не фліртував, не розпускав руки, не відпускав вульгарні жарти. Чорт забирай, та Сем був справжнім джентльменом! Але, схоже, саме це і дратував. Джуд стелився переді мною при знайомстві. А на першому побаченні засипав компліментами й постійно намагався взяти за руку чи обійняти. У клубах зі мною завжди фліртували хлопці. Але цей?!

«Може, у нього є дівчина?» — подумки запитала я себе.

Ну що ж, такий хлопець точно не міг бути вільним. Тим більше це багато б пояснило.

— От же ж ідіотка, — буркнула я під ніс.

Я пошкандибала слідом за Семом, але швидко скоротити між нами відстань у жодному разі не вийшло б, якщо я не планувала плакати від болю.

— Вибач, — крикнула я йому вслід.

Він точно почув це, але не обернувся, а лише зупинився. Засунувши руки в кишені шортів, Сем відкинув голову назад. Я була готова віддати руку на відсікання, що в той момент він ще й зітхнув. Схоже, я добряче дратувала його.

Через якийсь час я все-таки дошкутильгала до нього, зупинившись позаду приблизно за два-три кроки.

— Вибач, — захекано повторила я.

Розвернувшись, Сем цілком серйозно запитав:

— От скажи, ти навмисне так дратуєш мене?

Я аж очі витріщила від запитання.

— Ауч, — вирвалося в мене.

— І вистачить твоїх «ауч»! Сама винна, — буркнув Сем, подавшись уперед. — Коли що, то я не просив тебе приходити. — Не припиняючи говорити, він робив невеликі кроки до мене. — А вдень мене взагалі попросили тобі допомогти. Але в кожній ситуації я опиняюся винним. Тобі не здається це дивним? — закінчивши, Сем змахнув руками, а потім шумно зітхнув.

Поки він говорив, то підійшов майже впритул. Височіючи наді мною, Сем впевнено дивився прямо в мої очі.

— Вибач, — тихо сказала я.

Він хмикнув і відкинув голову назад. Святі угодники, я страшенно дратувала його.

— Я намагатимусь більше так не робити.

Сем обдарував мене таким поблажливим поглядом, що відразу ставало зрозуміло — мені не повірили.

— Роби, як знаєш, — хитаючи головою, озвався він.

Але голос Сема пролунав куди м'якше, а отже, крига скресла.

— Ну, ви-и-и-ибач, — я скорчила щенячі оченята. — Мир?

Я простягла до нього кулак із відстовбурченим мізинцем. Він кинув погляд на мою руку, що торкалася його грудей, і відпустив тихий смішок.

— Ходімо вже, ходяча біда.

Сем розвернувся і встиг зробити лише один крок, коли я смикнула його за майку, простягаючи той самий кулак.

— Спершу мир мізинчиків, а потім підемо.

— З тобою ніколи не буває нудно, так? — спитав він, але все-таки ступив назад і простяг мені руку.

Схрестивши наші мізинці, я тричі посмикала ними і по складах промовила:

— Ні-ко-ли.

Губи Сема розтягнулися в широкій усмішці. Ну все, я впоралася зі своїм завданням та розтопила лід повністю.

— Ми сьогодні хоч кудись підемо? — зі смішком спитав він.

— Так це ж ти ніяк не зрушиш із місця, — підморгнула я, обминаючи Сема.

Він йшов досить повільно, щоб я не відставала. І нехай ми мовчали, але тепер мені не здавалося, що моя компанія дратувала його. Сем виглядав розслабленим, а на його обличчі грала легка усмішка.

Коли ми дійшли до табору, я знову звернула увагу на гітару, тому, вказавши на неї, спитала: