Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Вітер доніс шум водоспаду, а мені в дрімоті здалося, що на плиті збігає молоко. Навіть запахло пареним молоком. Я розплющив очі. Крізь глицю пробивалося місячне сяйво. Я подумав, що живиця в місячному сяйві мусила б пахнути молоком. Ще трохи, і я вигадав би себе в такій героїчній історії, де під стравами вгинаються дубові столи, та вчасно згадав, що гірняки не скаржаться на долю.

На світанні, наловивши дрижаків, поклацуючи зубами, я збіг до водоспаду. Черемош рвав з-під ніг дно, виважував каміння. Я крок за кроком обмацав заглибини, нараз оглянувся — і завмер: німець сидів, припершись плечима до великого каменя. Він спинився тут, мабуть, знесений течією. Руки були складені на колінах, наче відпочивав. Отак тобі не поталанило в горах, чоловіче! Привіз газет, навчив газетних слів, вирішив, що ми порозумнішали й підемо битися за зганьблену честь трону… Його вдарили ззаду по голові і кинули в річку з карабіном через плече. Я захоронив тіло, а новісінький манліхер і патронташі взяв з собою.

Аж з гори кинув погляд на долину. Купка вибіленого сонцем каміняччя над скульбаченим німцем. Смерть… І він теж був прямолінійний… Нерозважливий. Вигнанець з власної землі, який хотів стати переможцем на чужій! Ну, газетами багато не зробиш, тим паче серед непоступливих гірняків. Пославши в Габон десять учителів, французький уряд виділив для охорони кожного вчителя артилерійську батарею, а для охорони кожної батареї — ескадрон кавалеристів… Ти, чоловіче, навіз нам мудрих газет і переконав, що ти проти нас — муха. Мені тебе жаль.

Через годину у вигині Яловичори показався невеличкий хутір. Як і Розлуч — непримітне гірське гніздечко, населене кількома родинами, які з Божого благословення швидко розмножувалися, бо над потоком бавилося з доброї півсотні дітиськ.

Малеча спершу метнулася врозтіч, та, запримітивши вишивану сорочку і поцяткований мідними капсулами черес, зійшлась до гурту. Змішалися, як наполохані в’юни, пошепотілися, вислали до мене найвищого зростом, худорлявого, але жилавого підлітка з чорною короною кучерів і смішним на дрібному личку ламаним носом.

— Не наша зброя, — сказав хлопець і показав на карабін у моїй руці.

— Чоловіки на хуторі є? — запитав я.

— Забрали.

— А жінки?

— З товаром у полонині.

Я обвів зором осідки на пригірку. Хати — з позачинюваними віконницями, дерев’яні стільці біля дверей на метрових стовпчиках, куди взимку висаджують собачі буди, щоб не досягли вовки.

— Це Вигода?

— Так. — Хлопець торкнувся рукою топірця в мене за поясом, і сумніви його розвіялися остаточно. — Яловичора — там, — махнув у бік Стіжка, що темнів на тлі похмурого неба химерною кінською стопою. — Може, постукай до Горинів? Там двоє вернулися.

Мені відчинив худощокий, із запаленими очима гуцул років двадцяти п’яти. З вигляду — людина квола й податлива, без внутрішніх спонук і мети (порожнє річище). Та, раз на що-небудь зважившись, такі стоять на своєму до смертної хвилини.

— Конаю з голоду, — сказав я. — Продай шмат бринзи. Господар розвів руками і раптом перед самим моїм носом гримнув дверима.

— Ей ти! — гукнув я. — Зажди-но!

Мене охопила лють — готовий був вламуватися, як жандарм. Підбігши до вікна, шарпонув мотузку.

— Тебе відпустили? — припав лицем до шиби. Господар виплив із сутінків, ствердно кивнув головою.

Звузивши очі, знову відступив у глибину світлиці. Я забарабанив у шибу.

— Чого? — почулося за дверима.

Вийшов, та, зобачивши карабін, чкурнув до сіней. Я спіймав його за рукав, виволік надвір. Він був досить широкий у плечах, не набагато нижчий за мене, проте надзвичайно виснажений.

— Ти потурнак чи я? Мене привела сюди біда, а ти за людину не маєш. Шкодуєш мамалиґи — підсоби інакше. Увечері гостинцем будуть провадити наших хлопців на фронт. Я хочу налякати солдатам коней, може, котромусь із леґенів удасться втекти при гармидері. — Мені хотілося якось розтермосити цього нещасного невірка. — Ми вже один раз втекли.

Гуцул заперечливо покрутив головою.

— Дам рушницю, Гориню.

— Ні. — Він набурмосився і прискалив око.

— Німців небагато.

На висохлому лиці виступили дві гарячі плями, обведені білими пругами змертвілого від голоду тіла.

— Підеш?

Він на секунду зніяковів, випалив одним духом:

— Знаю вас! Політичні бомкарі! Мене лишили, бо я пив тютюн.

Мене чогось вкололо слово "бомкар" (згодом і Верешко не зміг мені його пом’якшити). Та я не встиг озватися — Горинь рушив на мене з розчепіреними пальцями, я сторопіло відсахнувся.

— Бомкарі!..

Я позадкував до воріт.

— Пий тютюн, — задихаючись, хрипів Горинь. — Ади. — Він зібгав пальцями шкіру на вилиці. — Видиш? Пий тютюн.

— Сам ти, бачу, бомкар. Тепер здихаєш?

Я доброї півгодини відсидів над потоком, сердито дивлячись просто себе. Згадав розповіді про батька. Гринь Супора у двадцять три роки якось удосвіта приторочив до сідла рушницю й вирушив до низового села Іспас коло Вижниці.

— Куди, Супоро? — питали пастухи, які гнали товар в полонину (батька знали в кожному осідку між Черемошем і Путилою як непокірного забіяку, котрому просто не з руки було побудувати шибеницю, настільки розцвіла цивілізація).

Підморгнувши, батько показав на захід сонця, і пастухи, все збагнувши, усміхалися у вуса. Побажали щасливого кінця, заспівали:

Ой в неділю рано півниченьки тяли,

Раненько в неділю, рано на зорі.

Ой а ще раніше легіник збирався,

При одній свічі вмивався,

При другій взувався.

Гей, коню мій, коню, скачімо в долину,

У срібний віночок вберу я дівчину…

В Іспасі батько негадано не викрав, не підмовив, а по-справжньому висватав вродливу невбогу дівчину. Третього дня пішов одним оком позирнути на родинну хату (не дай, кажуть, злидареві удачі!). На осідку ще трималася стодола, в якій можна було прихиститися. Тут уночі батько стрівся з нареченою, щось собі на радощах навіяли, бо вранці батько подався до графа просити помилування, мовляв, він не хоче відповідати за дідові гріхи, має намір лишилися на рівнині, розумом і серцем доведе, що виродився кращим, ніж отець. Пан згодився на тому, що батько відпрацює в нього за спалену дідом солому, одначе вночі підіслав гайдуків.

З обома простреленими ногами батько зопалу посадив маму в сідло. На гимчицькому перевалі ноги йому розпухли і зчорніли. Мама допровадила коня з хворим батьком до Розтоків. Через день справила похорони. Мабуть, тому, що дуже покохала батька, або через те, що вже носила від нього надію, допиталася до Розлуча.