Читати книгу - "Таємна історія"

— Так.

Якусь мить він нічого не казав, а тільки затягнувся сигаретою й кивнув.

— Синку, яка різниця, що я думаю? Адже це не федеральна справа.

— Що?

— Він говорить, що це не федеральна справа, — різко промовив Девенпорт. — Тут немає федерального правопорушення. Рішення прийматиме місцева поліція. А нас залучали насамперед через отого психа, ну, ви розумієте, із заправки, який насправді не має ані найменшого стосунку до цієї справи. Нам із Вашингтона надіслали на нього купу факсів іще до нашого приїзду. Хочете, розкажу про цього навіженого? Ще в сімдесятих роках він надсилав Анварові Садату[184] всілякий мотлох: проносне Ex-Lax, собаче лайно, каталоги з товарами на замовлення, а там — фотки голих східних жінок. На нього ніхто не зважав, поки Садата не вбили кілери… коли ж це було… у вісімдесят другому… Тоді ним зайнялося ЦРУ. Саме від них ми й отримали його справу. Жодного арешту, нічого такого, але ж який псих! Дзвонить зі своїми розіграшами на Близький Схід і потім сплачує тисячодоларові квитанції за телефонні переговори. Я бачив листа, якого він написав Ґолді Меїр[185], називає її спорідненою душею… Коли такі, як він, вилазять на передній план, то це викликає підозри. На перший погляд, ніякої шкоди від нього не буде, його навіть винагорода не цікавила. Ми підіслали до нього свою людину з липовим чеком, то він навіть не торкнувся його. Але саме такі змушують думати. От я пам’ятаю, Морріс Лі Гарден у сімдесят восьмому здавався таким милим. Ремонтував годинники, роздавав їх дітям бідноти, але мені нізащо не забути того дня, коли на задньому дворі його майстерні копнули землю…

— Гарве, ну звідки цій юні знати про Гардена? — проказав Шіола, випускаючи сигарету з-поміж пальців. — Вони тоді ще пішки під стіл ходили.

Ми ще трохи постояли на кам’яній плитці ніяковим півколом, і коли всі вже немов зібралися розкрити рота, щоби попрощатися, почувся дивний приглушений звук з боку Камілли. Озирнувшись на неї в подиві, я помітив, що вона плаче.

Якусь мить ми навіть не знали, як реагувати. Девенпорт подивився на нас із Генрі з відразою та відвернувся, ніби промовляючи: це все ваша провина.

Шіола якось так повільно й заклопотано кліпнув очима, двічі потягнувся до неї, щоб якось пригорнути, і з третьої спроби все-таки неквапом торкнувся пальцями її ліктя.

— Серденько, — звернувся він до неї, — голубонько, а давай ми тебе підвеземо додому?

Їхня машина (саме таку машину в агентів ФБР і малює людська уява — чорний седан «форд») стояла край підніжжя пагорба, на засипаному гравієм паркінгу під корпусом точних наук. Камілла йшла попереду, між ними двома. Шіола заспокійливим тоном говорив із нею, ніби з дитиною. Ми чули його голос на фоні хрусту жостеру під ногами, крапання дощу та шуму вітру в кронах дерев над головою.

— Твій брат удома?

— Так.

— Знаєш, — кивнув він, — мені подобається твій брат. Хороша дитина. Знаєш, це так кумедно, але я досі не знав, що хлопець і дівчина можуть бути двійнятами. Гарве, от ти знав? — спитав він понад її головою в напарника.

— Ні.

— І я теж ні. А в ранньому дитинстві ви були ще більш схожими? У вас є схожі сімейні риси, але, наприклад, різного відтінку волосся. От у моєї дружини є двоюрідні. Теж двійнята. То вони не тільки схожі, так ще й працюють разом у соцзабезі. — Спокійний, він на мить замовк. — А ви з братом добре ладнаєте, правда?

Камілла щось відповіла нерозбірливо.

Шіола понуро кивнув.

— Ну, це добре. От я готовий побитись об заклад, що у вас багато цікавих історій. Про екстрасенсорні відчуття й усілякі такі штуки. Коли двоюрідні моєї жінки їдуть на збори таких самих двійнят, то ви не повірите, які розповіді вони звідти привозять.

Біле небо. На обрії тануть дерева. Не видно гір. Мої руки звисали з рукавів, ніби взагалі не належали мені. Я так і не звик до цих моментів, коли видноколо просто зникало й залишало тебе самого, немов на безлюдному острові, що пливе в розривах сну по ескізу звичного тобі світу: контур самотнього дерева позначає цілий гай, а димарі та ліхтарні стовпи лишаються поза контекстом, поки все полотно ще не дописане, — країна-амнезія, такі собі перекошені Небеса, де старі віхи все ще впізнавані, але відстані та пропорції між ними змінилися настільки, що вся картина тепер лякає порожнечами на ній.

На асфальті перед розвантажувальною платформою, де щойно стояла карета швидкої, лежав черевик. Це взуття не належало Банні. Не знаю, чиє воно і як потрапило сюди. Просто лежала стара кросівка на боці. Хтозна, чому мені це настільки закарбувалося в пам’яті та лишило таке враження.

Розділ 7

У Гемпдені Банні спілкувався не так уже й з багатьма людьми, але сам університет настільки камерний, що практично всі навколо знали про нього в той чи інший спосіб. Комусь було знайоме його прізвище, хтось міг упізнати його серед інших студентів або пам’ятав голос — за великим рахунком, найвиразнішу рису Банні. Дивно, от у мене є кілька яскравих спогадів про нього, але насправді протягом багатьох років я проніс із собою не стільки його обличчя, як згублений голос: рипучий, балакучий, аномально лункий — варто було його раз почути, то він уже так просто не вивітриться з пам’яті, а в ті перші дні по його смерті їдальня взагалі здавалася чужою, адже по ній не розносилось відлуння від Коркоранового іржання, епіцентром якого зазвичай ставав молочний апарат.

Тож цілком нормально, що за ним сумували, його оплакували, бо смерть сприймається набагато тяжче в таких згуртованих місцях, як Гемпден, відрізаних від решти світу. І проте я дивувався невпинним виявам скорботи, що вихлюпувалися на поверхню від часу офіційного оголошення про загибель Банні. За таких обставин вони здавалися не тільки недоречними, а ще й ганебними. Схоже було, ніхто аж так особливо не тужив після його зникнення, навіть у ті похмурі останні дні, коли стало очевидно, що які б усіх нас не чекали новини, вони однаково будуть поганими. Та й на пошукову операцію громадськість реагувала хіба що як на масштабну незручність. Зате зараз, після новини про смерть Банні, людей кинуло в загадковий шал. Раптом з’ясувалося, що з Банні були знайомі геть усі. Геть усіх повибивала з колії жалоба. Геть усім довелося спробувати, як це воно — жити без Банні. «Він би так схотів». Цілий тиждень я постійно чув цю