Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чесно, я можу кілька сторінок списати про те, яка театральна показуха розігралася в дні після смерті Банні. Приспустили прапор на флагштоку. Служба психологічної підтримки перейшла на цілодобовий режим роботи. Кілька чудиків із відділення політології начепили на руки траурні пов’язки. По всій території висаджували пам’ятні алеї, проводили меморіальні відправи і влаштовували благодійні кампанії та концерти. Одна першокурсниця спробувала накласти на себе руки (з цілковито інших причин), наївшись отруйних ягід із куща навпроти музичного факультету, але й цей випадок приписали загальній істерії. Усі поначіплювали на себе сонцезахисні окуляри. Френк із Джадом і надалі притримувалися філософії, що «життя має тривати», а тому знову рушили у свій тур, озброївшись бляшанкою з-під фарби на збори коштів для проведення пивної вечірки в пам’ять про Банні. Декому в ректораті це здалося моветоном, адже смерть Банні, зокрема, засвідчила, скільки алкоголю споживають у Гемпдені, та Френк із Джадом лишилися незламними. «Він би хотів, щоб ми гуляли», — понурим тоном заявили вони абсолютно навмання. Зрештою, Служба підтримки студентів до смерті боялася Френка з Джадом. їхні батьки — довічні члени правління. Татусь Френка пожертвував гроші на нову бібліотеку, а Джадів — збудував корпус точних наук. Теоретично їх обох неможливо було виключити, а догана від декана не перешкодила б жодному з їхніх починань. Тож пивна вечірка все одно відгула в традиційному вигляді, позбавленому смаку та осмисленості. Але тут я вже випереджаю події.
Гемпден-коледж як заклад завжди мав схильність до істерик. Ізольованість, злостивість або просто нудьга зробили його студентство та професуру легко збудливими та значно легковірнішими порівняно із загальноприйнятим образом високоосвіченої людини. А герметична запальна атмосфера перетворила коледж на таку собі чорну чашку Петрі, де культивується мелодрама й деформація. Наприклад, мені добре запам’ятався сліпий тваринний жах, що пойняв університет, коли якийсь містянин вирішив пожартувати й увімкнув сирени цивільної оборони. Подейкували про ядерний удар; теле- й радіосигнал, який і без того погано ловиться в горах, того вечора був особливо поганим, і в результаті боротьба за доступ до телефону скінчилася коротким замиканням на комутаторі, після чого весь заклад поринув у глибини брутальної, неймовірної паніки. На стоянці зіткнулося кілька автомобілів. Люди верещали, ридали, віддавали всі свої статки, гуртувалися в маленькі компанії задля душевного тепла та затишку. Якісь хіпі забарикадувалися в корпусі точних наук і його самотньому бомбосховищі, відмовившись пускати до себе всіх, хто не знав слів пісні «Sugar Magnolia»[186]. Утворювалися фракції, з хаосу народжувалися нові провідники. І хоча світ насправді вцілів, усі чудово провели час і потім залюбки згадували про це багато років.
Багато в чому ці зовнішні вияви жалоби за Банні були аналогічним феноменом, хоч і не таким видовищним. Доказ існування громади, стереотипне вираження страху та данина поваги. Девіз Гемпдену: «Навчайся в дії». Завдяки всім цим колективним бесідам, концертам на флейті просто неба люди набували відчуття невразливості й добробуту; у них з’являлось офіційне виправдання для своїх кошмарів та публічних нервових зривів. У певному розумінні вони не виходили за рамки дешевої комедії, однак у Гемпдені, де цінувалося творче самовиявлення, навіть дешеву комедію можна було виставити за діяльність, і народ ставився до своєї жалоби так само серйозно, як і малі діти, котрі по-дорослому граються у своїх уявних лікарів та продавців, серйозно і без задоволення.
Зокрема, особливого, майже антропологічного значення набули вияви скорботи хіпі. За життя Банні в буквальному значенні слова вів із ними невпинну війну: хіпі, дратуючи Коркорана, слухали магнітофон на максимумі та залишали після себе брудну ванну, де «варили» свої джинси й сорочки, а Банні обстрілював їх порожніми бляшанками з-під газованки й викликав охоронців, коли йому ввижалося, що вони палять драп. Тепер же, після його смерті, вони відзначали його знеособлений перехід в іншу площину існування, ніби якісь дикуни з первісного племені: читали речитативи, плели мандали[187], били в барабани, виконуючи свої незбагненні та загадкові ритуали. Генрі зупинився поспостерігати за ними на відстані, обперши металевий кінчик парасольки на черевик кольору хакі.
— «Мандала» — це мовою палі? — поцікавився я.
Він похитав головою.
— Ні. Санскрит. Означає «коло».
— Значить, це якась індуїстська штука?
— Не обов’язково, — відповів Генрі, вивчаючи хіпі, немовби тварин у зоосаді. — Мандали переважно асоціюються з тантричними вченнями[188], що справили негативний вплив на пантеон індійського буддизму, попри те що деякі їхні елементи він усе-таки всотав і перетравив, дібравши їм місце у власному каноні, так що приблизно в дев’ятому столітті тантризм уже міг похвалитися своєю окремою академічною традицією — спотвореною, як на мене, але все ж справжньою традицією.
Він замовк, спостерігаючи, як дівчина з бубном запаморочливо кружляє на галявині.
— Та у відповідь на твоє питання, — правив він далі, — маю сказати, що мандала зайняла поважне місце в історії самого буддизму, а конкретно — тхеравади. Її зображення знаходять у курганах долини річки Ґанґ і навколо, починаючи з першого століття нової ери.
Перечитуючи зараз ці рядки, я розумію, що певною мірою був несправедливий до Банні. Люди справді його любили. Навряд чи можна сказати, що всі знали його дуже добре, але він мав одну таку дивну рису: чим менше ти його знав, тим більше він тобі подобався. На відстані його персона справляла враження солідності й цілісності, хоч насправді він був ефемерним, немов голограма. А зблизька й узагалі перетворювався на хмарку світла й порошинок, крізь яку можна було запустити руку. Та варто відійти далі, і ось він знову, ілюзія на місці, а Банні — більший від самого життя — мружиться на тебе з-за скелець своїх окулярів та відкидає назад п’ятірнею пасмо мокрого волосся.
Такі персонажі, як він, при аналізі розпадаються. Їх характеризують байки з життя, випадкові зустрічі та підслухані репліки. І гемпденців, котрі жодного разу з ним не балакали, раптом гостро проймав приємний спогад про те, як вони бачили Банні, коли той кидав палички собаці або крав тюльпани з професорського садка. «Він зворушував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.