Читати книгу - "Таємна історія"

людські життя», — заявив ректор університету, нахилившись уперед із трибуни, за яку тримався обома руками. І хоча за два місяці він повторить ті самі слова в той самий спосіб на меморіальній службі за першокурсницею (котра повелася з бритвою значно вправніше, ніж з отруйними ягодами), у випадку Банні вони здалися напрочуд правдивими. Він і справді в найнесподіваніший спосіб зворушував людські життя, життя незнайомців. Саме вони тужили за ним (чи тим, ким вони його собі уявляли) по-справжньому, і їхнє горе не здавалося слабшим тільки від того, що вони не знали його близько.

Саме ця нереалістичність його характеру, якщо хочете — карикатурність, становила загадку його привабливості та робила його смерть такою болючою. Як і будь-який комік, куди б він не подався, Банні розфарбовував своє оточення в яскраві кольори. А щоб переконатися в тому, що ця його риса була константою, треба було уявити Коркорана в цілій низці нетипових для нього ситуацій: Банні верхи не верблюді, Банні доглядає немовля, Банні в космосі. По його смерті ця константа викристалізувалась остаточно й набула інших властивостей: давній знайомий за гумористичними ролями дивовижним і несподіваним чином опинився в ролі трагічній.

Коли сніг нарешті розтанув, то зійшов так само швидко, як і випав. За добу він геть зник, якщо не рахувати деяких мальовничих клаптиків у тінях лісу (під помережаним білістю гіллям, де краплі талого снігу, ніби дощинки, пощербили наст) і сірої каші, згорнутої в кучугури обабіч автодоріг. Газон перед Трапезною розкинувся широко та безлюдно, немов поле бою котроїсь із наполеонівських війн: бридке на вигляд місиво, скаламучене десятками ніг.

Це був дивний, порваний на фрагменти час. Перед похороном ми практично не бачилися. Коркорани забрали Генрі з собою в Коннектікут. Клоук, що, мені здавалося, перебував на межі нервового зриву, оселився непроханим у квартирі Чарльза та Камілли, де упаковками по шість банок лигав пиво Grolsch і засинав на канапі з розкуреними сигаретами. Моє життя тепер обтяжувала Джуді Пуві з подружками Трейсі та Бет. В обід вони регулярно заходили до мене («Річарде, — обов’язково примовляла при цьому Джуді, взявши мене за руку через стіл, — ти мусиш їсти»), і з того моменту до кінця дня я перетворювався на бранця дрібних занять, які вони мені придумували. Ми їздили в автокінотеатр просто неба, мексиканські закусочні, у гості до Трейсі на «маргариту» або просто дивилися MTV. У кіно я був завжди не проти, але ні грама не фанатів від неспинного параду гострого начо й трунків на основі текіли. Дівчата шаленіли від коктейлів під назвою «камікадзе» та підфарбовували свої «маргарити» в моторошний колір «електрик».

Чесно кажучи, я переважно радів їхньому товариству. Незважаючи на всі її вади, Джуді — добра душа, а ще така балакуча й владна, що мені було безпечно в їхній компанії. Принаймні за моїми відчуттями. Бет мені не подобалася. Танцівниця із Санта-Фе. Фальшивка з ідіотським смішком та ямочками на щоках, коли вона шкірилась. У Гемпдені її мали за красуню, та, правду кажучи, аж вернуло від її ходи впристриб, ніби у спанієля, та писклявого, пересиченого, як здавалось, емоціями голосу, що часто зривався на вищання. Вона також пережила один чи два нервові зриви, а в спокійному стані інколи так вибалушувала очі, що я починав нервувати. Зате Трейсі була класна. Гарненька єврейка зі сліпучим усміхом та схильністю копіювати манери Мері Тайлер Мур[189], обіймати себе або кружляти, розкинувши руки. Вони всі втрьох багато курили, розповідали нескінченні нудні історії («Так от, наш літак простояв на злітній смузі цілих п'ять годин») та гомоніли про не знайомих мені людей. Мені, неуважному та згорьованому, в цей час дозволялося мирно задивлятись у вікно. Інколи я від них утомлювався, скаржився на головний біль або висловлював бажання поспати, тоді Трейсі з Бет зникали з наперед обумовленою прудкістю, і я залишався сам на сам із Джуді. Її наміри були винятково шляхетними, але та розрада, яку вона могла запропонувати, мені не дуже підходила. Тож, провівши з нею десять чи двадцять хвилин на самоті, я знову був готовий споживати «маргариту» й MTV у Трейсі в будь-яких кількостях.

Одного тільки Френсіса ніхто не обтяжував, і вряди-годи він заскакував провідати мене. Подекуди в ці моменти я був сам, в інших же ситуаціях він заціпеніло сідав за мій стіл і вдавав із себе Генрі, вивчаючи мої грецькі книжки, аж доки навіть недалека Трейсі не розуміла натяк і не йшла з кімнати. Щойно зачинялися двері й стихали кроки на сходах, Френсіс закривав книжку, заклавши сторінку пальцем, і нахилявся ближче до мене зі збудженим та миготливим поглядом. Головним нашим клопотом на той момент стало рішення сім’ї Банні проводити розтин тіла. Звістка Генрі з Коннектікуту про це нас приголомшила: йому тоді вдалося вислизнути від Коркоранів та зателефонувати Френсісу з таксофону на стоянці комісійних автомобілів під ревіння автостради над нею й лопотіння її смугастих тентів і прапорів. Генрі підслухав розмову подружжя Коркоранів, під час якої пані Коркоран заявила, що так буде краще для всіх, в іншому разі — і Генрі присягався, що розчув ці слова дуже чітко, — «вони ніколи не знатимуть напевне».

Хто б і що не казав про відчуття провини, воно має властивість давати диявольську силу уяві. Дві чи три ночі в мене пройшли, як у найгіршому кошмарі. П’яний, змучений безсонням, я лежав із жахливим присмаком текіли в роті та переживав про волокна, відбитки пальців і волосини. Усі свої знання про автопсію я взяв із повторів серіалу про судмедексперта Квінсі[190], але мені ніколи й на думку не спадало, що моя інформація може бути хибною через те, що закладено в телесеріал. Невже ніхто не робить ніяких попередніх досліджень теми? Невже в них немає лікаря-консультанта на знімальному майданчику? Я сів і ввімкнув світло, мої губи мали мертвецьки синій колір. Коли вже у ванній напої вернулися, то більше скидалися своїм бездоганно чистим, діамантовим відливом на яскравий потік кислотної бірюзи, ніби в рідини для миття унітазів Ty-D-Bol.

Проте Генрі, який мав змогу спостерігати за Коркоранами в їхньому природному середовищі, невдовзі з’ясував, що відбувалося насправді. Френсісові так не терпілося переповісти хороші новини, що він навіть не став чекати, поки Трейсі з Джуді покинуть кімнату, і негайно мені повідомив звістку, недбало відмінюючи грецькі іменники та незважаючи на милу тугодумку Трейсі, котра вголос подивувалася, що ми в такий час хочемо говорити про домашні завдання.

— Не бійся, — сказав він мені. — Це все