Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Коли дійдеш до головного, даси мені знати. Я не любителька філософії.

Не можу сказати, що я її обвинувачую. Адже це не її дорогий друг перебував у нескінченному мороку смерті. На відміну від мене, вона не мала причин для розчулення. Вона не доклала жодних зусиль, щоб розділити мої почуття, та я й не хотів, щоб вона себе силувала.

«Дорогий Шкапольє, — писав Гумбольдт. — Я в кепському становищі: мірою того, як моє тіло слабшає, розум оздоровлюється. Так уже дивно все, з біса, влаштовано, що безумці завжди мають енергію, яку можуть спалювати. Якщо старий Вільям Джеймс мав слушність, і щастя — це жити на піку енергії, і ми тут — задля досягнення щастя, тоді божевілля — це чисте благословення, схвалене на найвищому рівні».

Це були ті речі, яких Рената не любила. Я погоджуюся, що в Гумбольдта був непростий склад розуму.

«Я живу в паскудному місці, — вів далі він. — І їм погані харчі. Я вже з’їв шістдесят чи сімдесят магазинних обідів поспіль. На такій дієті неможливо сприймати піднесене мистецтво. З іншого боку, копчена яловичина та перчений картопляний салат, схоже, підживлюють холодний мозок. Я не виходжу на обід. Зостаюся в кімнаті. Між вечерею й часом відходу до сну — величезний проміжок, і я сиджу біля засунених штор (хто може визирати надвір вісімнадцять годин на добу), виправляючи деякі давні помилки. Часом спадає на думку, що я, можливо, впрошую смерть відчепитися від мене, бо я занурений у поважну працю. Чи намагатимусь я, помираючи, верховодити, як у статевому акті? Зроби це, зроби те, не рухайся, а тепер зігнися, поцілуй моє вушко, подряпай мені спину своїми нігтями, але не займай моїх яєчок. Проте в цьому разі смерть — активна й пристрасна сторона».

— Бідолашний чолов’яга, тепер я його собі уявляю. Я розумію його тип, — сказала Рената.

«Тому, Чарлі, коли ці дні слабшання тіла й оздоровлення розуму приходять і минають, я часто думаю про тебе, і думаю з прикінцевою ясністю. Це правда, що я тебе скривдив. Я знаю навіть, що коли поливав тебе брудом, так вигадливо й завзято, ти був у Чикаґо, намагаючись зробити мені добро, радячись із людьми, щоб мене прилаштувати. Я називав тебе запроданцем, Юдою, падлюкою, підлабузником, кар’єристом, лицеміром. Спершу відчував щодо тебе глибоку чорну лють, а потім — гарячу червону лють. Обидві були надзвичайно вишукані. Насправді я таки відчував докори сумління через той побратимський чек. Я знав, що ти оплакуєш загибель Деммі Вонґел. Але мене розпирало від інтриг, і одну з них я спрямував супроти тебе. Ти досяг Успіху. Та якщо цього було тобі мало, і ти захотів стати ще й великим моралістом, тоді, дідько з тобою, це коштуватиме тобі кількох тисяч баксів. Це була заманка в пастку. Я збирався дати тобі шанс пробачити мені. У прощенні ти би впав в оману. Ця дурна доброта змусила би тебе втратити почуття реальності, а з втраченим почуттям реальності, ти зазнавав би тих же мук, що і я. Все це божевільне плетиво було, звісно ж, непотрібне. Адже ти так чи так зазнав би мук, бо був одержимий славою й грошима. Твій запаморочливий політ райдужними небесами успіху і таке інше! Вже саме твоє вроджене чуття правди змусило би тебе страждати. Проте моє розумування, у нескінченних формулах, схожих на хімічні формули на університетській дошці, приводило мене в німий захват. Я був маніяк. Я розпатякував із закуреного даху своєї божевільної голови. Після цього перебував у депресії й мовчав багато-багато днів. Я лежав у клітці. Понурі дні чудовиська.

Я запитую себе, чому ти відіграв таку помітну роль у моїх настирливих ідеях та маніях? Ти, либонь, належиш до тих людей, які викликають родинні почуття. Ти належиш до типу сина і брата. Проте зауваж, ти хочеш викликати почуття, та не конче їх повертати. Тобто потік має рухатися до тебе. І саме ти заохотив ту присягу побратимства. Я, звісно, був шаленцем, але діяв під твоїм упливом. Проте, як співають у пісні: “3 усіма твоїми вадами, я все ж тебе люблю”. Ти багатообіцяючий дурник, і це все.

Дозволь мені докинути ще слівце про гроші. Коли я скористався твоїм побратимським чеком, я не мав наміру обчистити банк. Я інкасував його, розлючений, що ти не відвідував мене в “Бельвю”. Я страждав, а ти не приходив, як мав би вчинити люблячий друг. Я вирішив покарати, поранити й оштрафувати тебе. Ти прийняв кару, а отже, визнав свій гріх. Ти запозичив мою особистість, щоби наділити нею Тренка. Мій привид став бродвейською зіркою. Все це було денне марення, дурне, спотворене та підле! Не знаю, як іще це можна назвати. Твоя дівчина загинула в джунглях. Саме вона не дозволяла тобі приходити в “Бельвю” — я це з’ясував. О! Могутність грошей та зв’язок із ними мистецтва — долар як супружник душі: це шлюб, що до його вивчення ще ніхто не виявив інтересу.

І ти знаєш, що я зробив із шістьма тисячами баксів? Частину з них я витратив на “олдсмобіль”. Чим я думав і що збирався робити з цією потужною машиною на Ґринвіч-стріт, я не можу тобі сказати. Тримати її в гаражі коштувало мені купу грошей, більше, ніж винаймати квартиру на шостому поверсі в будинку без ліфта. І що ж сталося з цим автомобілем? Мене мусили покласти в лікарню, а коли я вийшов, після курсу шокової терапії, то не міг пригадати, де я її залишив. Я не знайшов ані квитанції зі стоянки, ані свідоцтва про реєстрацію. Мені довелося про неї забути. Але якийсь час я добряче наїздився машиною. Я навчився спостерігати деякі зі своїх симптомів. Мої повіки стали темно-фіолетові від безсоння. Якось пізно ввечері я їхав повз театр Беласко з кількома своїми приятелями і сказав: “Це той гіт, що оплатив цю потужну машину”. Визнаю, я затаїв на тебе зло, бо ти вважав, що я стану видатним американським поетом століття. Ти приїхав із Медісона, Вісконсин, і так мені сказав. А скільки людей чекали на поета! Скільки душ сподівалися на силу та свіжість пророчих слів, які могли б очистити свідомість від бруду, що прикипів до неї, й хотіли дізнатися від поета, що ж сталося з тими вочевидь пропалими трьома чвертями життя! Проте протягом цих