Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Який сенс сидіти на цих речах і мріяти, що розбагатієш? — зауважив Менаша. — Передай їх комусь, хто на тому розуміється.

— Не зраджуй мене, — сказав Вальдемар Менаші. — Ми з тобою тут заодно. Саме цього я й хочу… Я скажу вам відверто, пане Сітрин. Я міг уже давно продати ці папери. Якщо ви запитаєте мене, то вони й справді цінні.

— Тож ви їх прочитали, — сказав я.

— Чорт! Звісно, що я це прочитав. А що мені ще, до дідька, робити? Але я нічого не зрозумів.

— Мені б і на думку не спало вас ошукати, — мовив я. — Якщо це має якусь цінність, то я вам скажу чесно.

— Чому б нам не покликати юриста і скласти законний документ?

Він був Гумбольдтовим дядьком урешті-решт. Я почав говорити дуже переконливо. Я ніколи не буваю такий розсудливий, як тоді, коли страшенно чогось хочу. І мені вдається зробити так, що заволодіння бажаним видаватиметься природною справедливістю.

— Ми можемо все влаштувати законно, так, як ви бажаєте, — сказав я. — Але чи не слід мені спершу це все прочитати? Як я можу сказати, чого це вартує, не вивчивши цих паперів?

— Тоді читай їх тут, — запропонував Вальдемар.

Менаша докинув:

— Чарлі, ти завжди був азартний хлопець. Зіграй.

— У цій грі мої шанси не надто високі, — сказав Вальдемар.

Я думав, він розплачеться, — такий тремкий був його голос. Так мало відділяло його від смерті, розумієте. На вилинялому шорсткому кармазині його потертого килима, бліденька латочка слабкого грудневого тепла промовляла: «Не плач, старенький». Нечутні світлові бурі на відстані дев’яноста трьох мільйонів миль звідси використали потертий аксмінстерський килим, клапоть тканини, виготовленої людьми, щоб передати послання крізь замизкану шибку притулку для старих. Моє серце теж розчулилось. Я прагнув донести до старенького щось дуже важливе. Ми повинні пройти крізь страшну браму смерті, хотів я йому сказати, і повернути ці позичені мінерали, з яких ми складаємося, але я переконаний, брате Вальдемаре, що на цьому все не закінчується. Думка про життя, що ми його зараз провадимо, пізніше, можливо, завдаватиме нам такого ж болю, якого зараз нам завдає думка про смерть.

Що ж, зрештою, я переконав його своєю розсудливістю та чесністю, і ми всі опустилися на коліна й почали витягати з-під його ліжка різні речі: кімнатні капці, стару кулю для кеглів, настільну гру «Бейсбол», колоду карт, гральні кості з різних наборів, картонні коробки й валізи, і, зрештою, реліквію, яку я впізнав — Гумбольдтів портфель. Це був старий портфель з обшарпаними ременями, той, що завжди їздив із ним, набитий книжками та пляшечками з ліками, на задньому сидінні його «б’юїка».

— Чекайте, у ньому я зберігаю свої документи, — сказав Вальдемар схвильовано. — Ви мені все переплутаєте. Я сам знайду.

Рената, сидячи на підлозі разом із нами, витерла пил паперовими серветками. Вона завжди казала: «Ось “клінекс”», — і подавала паперові серветки. Вальдемар вийняв кілька страхових полісів і пачку перфорованих карток соціального захисту. Були там також кілька фотографій коней, які, за його словами, становили майже повний комплект переможців дербі в Кентуккі. А потім, наче підсліпуватий поштар, він повільно переглядав численні конверти. «Швидше», — хотілося мені сказати.

— Оцей, — мовив він.

На конверті Гумбольдтовим скупим почерком було нашкрябано моє ім’я.

— Що в ньому? Покажіть, — сказала Рената.

Я взяв у нього великий важкий конверт із манільського обгорткового паперу.

— Тобі доведеться дати мені розписку, — сказав Вальдемар.

— Звісно, я дам. Ренато, ти не проти скласти документ? На зразок: «Отримав від пана Вальдемара Вальда папери, що їх заповів мені Гумбольдт фон Флейшер». Я підпишу його.

— Які саме папери? Що тут насправді?

— Що всередині? — перепитав Вальдемар. — По-перше, довгий особистий лист до пана Сітрина. А далі — кілька запечатаних конвертів, що я їх ніколи не розкривав, бо є інструкція, де сказано: якщо розкрити їх, це буде порушенням авторського права. У всякому разі це копії або ж копії копій. Я не можу вам сказати. Більшості з цього я не розумію. Можливо, ви там щось втямите. Хай там як, але дозвольте мені, останньому з моєї родини, сказати, що я насправді думаю. Мої померлі роз’єднані, одна могила тут, а друга — взагалі чортзна-де. Моя сестра у тому місці, яке звуть Вальгаллою для німецьких євреїв, а племінник похований на цвинтарі для бідняків та волоцюг. Чого я справді хочу, то це об’єднати мою родину.

Менаша сказав:

— Вальдемарові прикро, що Гумбольдта поховано у поганому місці. Далеко звідси, на нічийній землі.

— Якщо ця спадщина має якусь цінність, то гроші треба витратити передусім на те, щоб викопати малого й перемістити його. Це не мусить бути Вальгалла. То моя сестра намагалася бути не гіршою за інших. Вона була просто схибнута на німецьких євреях. Проте я хочу звести нас усіх разом. Зібрати моїх померлих, — сказав старий любитель перегонів.

Ці слова пролунали несподівано урочисто. Ми з Ренатою перезирнулися.

— Не сумнівайся, Чарлі все зробить так, як слід, — мовив Менаша.

— Я напишу вам і розкажу, що виявив у цих паперах, — запевнив я. — І щойно ми повернемося з Європи, обіцяю: ми про все подбаємо. Ви можете починати шукати відповідне місце на цвинтарі. І навіть якщо ці папери не мають комерційної цінності, я охоче візьму на себе витрати на перепоховання.

— А що я казав? — звернувся Менаша до Вальдемара. — Таке дитя неминуче мусило стати джентльменом.

Виходячи, я тримав кожного зі старих за немічну руку, біля великих подвійних шишок на ліктьовому суглобі, де з’єднується променева й ліктьова кістка, обіцяючи бути на зв’язку. Повільно йдучи позаду, Рената, з її блідим обличчям і величезним капелюхом, була незрівнянно солідніша за будь-кого з нас. Раптом вона сказала:

— Якщо Чарльз обіцяє, то Чарльз це зробить. Ми поїдемо, і він думатиме про вас.

У кутку холодної веранди стояли, поблискуючи, інвалідні візки — легенькі, з порожнистих трубок із нержавіючої сталі, зі складаними підлокітниками, схожими на крила кажана.

— Цікаво, чи хтось заперечуватиме, якщо я сяду в один із цих візків, — вихопилось у мене.

Я вмостився в один із них і сказав Ренаті:

— Покатай мене.

Старі не знали, що й думати, коли ця розкішна, яскрава жінка з чудовими зубами, сміючись, катала мене верандою туди-сюди.

— Не дурій так. Ти образиш їх, Ренато, — сказав я. — Просто штовхай.

— Ці кляті ручки страшенно холодні, — відповіла вона.

І з чарівною грайливістю наділа довгі рукавички.

* * *

У ревучому метро, що мчало з