Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Кажеш, вони не на машині були? — перепитав священник і обернувся до неї шрамом та рештою спотвореного обличчя, щоб уважно роздивитися.

Гаррієт німотно втупилася в землю й тільки похитала головою. Пані з чихуахуа — кощава, у нічній сорочці без рукавів, сланцях для басейну і з обв’язаною лікарняною стрічкою талією — човгала назад додому. Вона вийшла з псом, тисненою шкіряною сумочкою для сигарет і запальничкою в руках, і стала в себе на краю подвір’я спостерігати, що діється. Чихуахуа, який не припиняв дзявкати, через плече дивився Гаррієт просто в очі й вовтузився, ніби не хотів у цьому житті нічого іншого, лише утекти від міцної хватки своєї хазяйки й розтерзати Гаррієт на шматки.

— Він був білий? — запитав священник. Поверх білої сорочки на короткий рукав він мав шкіряну безрукавку, а сиве волосся було зализане у високий хвилястий помпадур. — Ти певна?

Гаррієт кивнула; щоб удати соромливість, вона натягнула собі на обличчя пасмо волосся.

— Страшне як пізно ти тут бігаєш. Здається, я тебе перед тим на площі бачив?

Гаррієт похитала головою, пильно вдивилася на будинок — і побачила сполотнілого Гелі, який з порожнім обличчям шпарко нісся сходами. Він полетів униз, не побачивши ні Гаррієт, ні нікого — і лупнувся просто в одноокого чоловіка, який бурмотів щось собі в бороду й, опустивши голову, дуже швидко крокував до будинку.

Гелі подався назад, схарапуджено й хрипко зойкнув. Але Фариш тільки проштовхнувся далі повз нього й почовгав сходами. Він смикав головою, говорив уривчастим сердитим голосом («…краще не пробувати, краще не…») наче з якимсь невидимим, але визначеним співрозмовником заввишки з метр, який спинався сходами позаду нього. В одну мить він розкинув руками й ляснув порожнє повітря: міцно, наче зачепив якусь реальну істоту, якесь горбате зло позаду.

Гелі щез. Зненацька Гаррієт затулила тінь.

— Ти хто?

Гаррієт — нестямно злякавшись — підняла голову й побачила Денні Ретліффа, що бовванів над нею.

— Просто випадково побачила? — запитав він, узявши руки в боки, відкидаючи волосся з обличчя. — Де ти була, коли тут усьо оце били? Звідки вона взялася? — звернувся він до свого брата.

Гаррієт очманіло вирячилася на нього. З того, як у Денні Ретліффа здивовано роздулися ніздрі, вона зрозуміла, що в самої на обличчі чітко видно огиду.

— Ти на мене так не дивися, — відрубав він. Зблизька він був коричневий і худий, наче вовк, одягнений у джинси й засмальцьовану футболку з довгим рукавом; а очі — під навислими повіками й густими бровами — дивилися якось дивно, зміщено, що змушувало її нервувати. — Що з тобою?

Священник, що досить стурбовано позирав на вулицю туди й сюди, схрестив руки на сорочці й запхав долоні собі під пахви.

— Не хвилюйся, — сказав він своїм високим, надмірно дружнім голосом. — Ми не кусаємся.

Хай як вона боялася, Гаррієт не могла не помітити плямувате синє татуювання в нього на плечі й загадатися, що ж там зображено. І в якого це священника на руках бувають татуювання?

— Шо таке? — запитав у неї священник. — Лиця мого страхаєшся, та? — Голос у нього був досить приємний; але тут, без жодного попередження він схопив Гаррієт за плечі й притиснувся своїм обличчям до її, ніби натякаючи, що його обличчя справді варто боятися.

Гаррієт скам’яніла, не так від опіку (гладенького й червоного, з волокнистим кривавим полиском голої оболонки), як від його долонь у себе на плечах. Під гладенькою повікою без вій око священника різнобарвно виблискувало, наче блакитний осколок скла. Зненацька складена в чашу долоня злетіла вбік, ніби він зібрався дати їй ляпаса, та коли вона сахнулася, очі в нього спалахнули:

— Е-е-е! — тріумфально гукнув він. Легким осоружним доторком він погладив їй щоку кісточкою пальця — і, проводячи рукою в неї перед обличчям, несподівано звідкись дістав пластинку жувальної гумки, яку закрутив між указівним і середнім пальцями.

— Уже нема шо сказати, так? — мовив Денні. — Хвилину тому ти язиком добре теліпала.

Гаррієт пильно дивилася на його долоні. Хоч вони були сухорляві й такі, наче в хлопчика, їх вкривали численні шрами, обгризені нігті обрамляв чорний бруд, а пальці всівали великі огидні персні (срібний череп, значок якогось мотоцикла), ніби в рок-зірки.

— Хто би то не зробив, бігати він скоро вміє.

Гаррієт підняла погляд на його обличчя. Було важко визначити, про що він думає. Денні позирав туди-сюди на вулицю, а очі в нього стрибали швидко, гарячково й підозріливо, ніби в хулігана на майданчику, що роззирається, чи не дивиться хтось з учителів, перш ніж відтягнути когось і врізати.

— Хош? — мовив священник, трусячи гумкою в неї перед очима.

— Ні, дякую, — відповіла Гаррієт і пошкодувала в ту ж мить, як ці слова злетіли в неї з язика.

— Якого хера ти тут робиш? — зненацька напустився Денні Ретліфф, крутнувшись, так наче вона його образила. — Тебе як звати?

— Мері, — шепнула Гаррієт. Серце ледь не виплигувало з грудей. Ні, дякую, аякже. Хоч яка вона нечупарна (листя у волоссі, бруд на руках і ногах), хто ж повірить, що вона мала реднечка? Ніхто: тим паче самі реднеки.

— Гу-у! — Високий регіт Денні Ретліффа різав по вухах і лякав. — Не чую. — Він говорив гучно, але не надто рухав губами. — Голосніше.

— Мері.

— Мері, кажеш? — Чоботи в нього були великі й лячні, з багатьма пряжками. — Чия Мері? Ти чия будеш?

Поміж дерев пройшовся трепетний вітерець. Тінь листя дрижала й перемінювалася на залитому місяцем тротуарі.

— Джон… Джонсон, — ледве вимовила Гаррієт. «От тобі й маєш, — подумала