Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Джонсон? — перепитав священник. — То з яких Джонсонів?

— Дивно, ти мені більше на Одемову подібна. — Денні нервозно рухав щелепою в лівий бік, закушуючи зсередини щоку. — Як ти тут сама впинилася? То я не тебе часом коло більярдної бачив?

— Мама… — Гаррієт ковтнула слину, вирішила почати заново. — Мама, вона…

Денні Ретліфф, як вона помітила, роздивлявся її нові дорогі мокасини, які Еді замовляла з «Ел Ел Бін»108.

— Мама не позволяє мені туда ходити, — незграбно відповіла вона тихим голоском.

— Твоя мама хто?

— Одемова жінка віддала душу, — зарозуміло сказав священник, складаючи долоні.

— Я питаюся не в тебе, а неї. — Денні гриз збоку ніготь великого пальця й пронизував Гаррієт крижаним поглядом, від чого тій стало вкрай ніяково. — Глянь на ‘ї очі, Джин, — сказав він своєму братові, нервово скинувши головою.

Священник по-приятельськи схилився, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Та аби мене качка копнула, як вони не зелені. Звідки в тебе такі вочі зелені?

— Ти гля, як на мене дивиться, — верескливим голосом мовив Денні. — Отак-от дивиться. Дівко, що з тобою є?

Чихуахуа не припиняв гавкати. Десь у далечині Гаррієт почула щось подібне на поліційну сирену. Чоловіки її теж почули й напружилися: аж тут згори почувся гидотний вереск.

Денні з братом перезирнулися, а затим Денні кинувся до сходів. Юджин, — надто шокований, щоб рухатися, здатний думати лише про містера Даяла (бо якщо цей котячий концерт не приведе Даяла й шерифа, то їх нічого не приведе), — провів долонею собі по губах. Ззаду він почув ляпання стоп по тротуару; обернувся й побачив, що дівчинка тікає.

— Мала! — крикнув він їй услід. — Гей, мала! — Він збирався кинутися наздоганяти, коли зверху з гуркотом злетіло вікно, а з нього, світячи блідим черевом на тлі нічного неба, вискочила змія.

Юджин відсахнувся. Він так перелякався, що й скрикнути не міг. Хоч посередині змія була розчавлена, а замість голови в неї лишилося криваве місиво, тіло крутилося й смикалося в конвульсіях у траві.

За спиною зненацька опинився Лоял Різ.

— То не є добре, — сказав він Юджинові, розглядаючи мертву змію, але Фариш уже нісся вниз задніми сходами, стискаючи кула­ки й з душогубством в очах, тож не встиг Лоял — кліпаючи, як мале дитя — сказати ще хоч слово, Фариш розвернув його й ударив в обличчя, від чого він подався назад.

— Ти на кого працюєш? — ревнув він.

Лоял похитнувся й розкрив рот, — мокрий і з тонкою цівкою крові — а коли за кілька секунд звідти нічого не полинуло, Фариш хутко озирнувся через плече й врізав йому ще, цього разу поклавши на землю.

— Хто тебе прислав? — закричав він. Рот Лоялові залило кров’ю; Фариш схопив його спереду за сорочку й підняв на ноги. — Хто це задумав? Ви з Долфусом шо думали, шо можете отак просто мене наїбати, троха руки нагріти, але ви не на того напали…

— Фарише, — звернувся Денні — він зблід і збігав униз, перестрибуючи по дві сходинки, — у тебе 38-й у пікапі?

— Чекайте, — панічно озвався Юджин — зброя у квартирі містера Даяла? Труп? — Ви все не так зрозуміли, — сказав він, розмахуючи руками в повітрі. — Усі заспокойтеся.

Фариш кинув Лояла на землю.

— Я нікуда не спішу, — мовив він. — Уйобок. Ти лиш рискни мене намахати, я тобі зуби виб’ю і дірку в грудях прострелю.

Денні схопив Фариша за руку.

— Лиши його, Фарише, ну. Нам ствол нагорі треба.

Лоял зіп’явся на лікті.

— Вони повилізали? — запитав він, і в його голосі вчувалося стільки невинного подиву, що навіть Фариш застиг на місці.

Денні хитнуло назад у мотоциклетних чоботах, і він провів брудною рукою собі по чолі. Він здавався контуженим.

— По всій блядській хаті, — повідомив він.

— Одної бракує, — повідомив Лоял через десять хвилин, кісточкою стираючи з рота забарвлену кров’ю слину. Ліве око в нього було фіолетове й запухло так, що стало просто щілиною.

— Чимсь дивним пахне, — сказав Денні. — Сцяниною пахне. Джине, ти не чуєш? — запитав він у брата.

— Он вона! — зненацька крикнув Фариш і метнувся до неробочої заслінки котла, звідки стирчало сантиметрів п’ятна­дцять зміїного хвоста.

Забряжчавши на прощання, хвіст пурхнув і зник у заслінці, наче удар батога.

— Перестань, — сказав Лоял Фаришеві, який узявся гамселити заслінку носаком мотоциклетного чобота. Швидко підступивши до заслінки, він безстрашно схилився над нею (Юджин із Денні й навіть Фариш, який припинив свій танець, відійшли на безпечну відстань). Склавши губи, він випустив химерний пронизливий свист: і-і-і-і-і-і-і-і, щось середнє між свистком на чайнику й мокрим пальцем, потертим об надувну кульку.

Тиша. Лоял знову відкопилив скривавлені розпухлі губи й видав: і-і-і-і-і-і-і-і-і-і — свист, від якого волосся на потилиці ставало дибки. Тоді прислухався, тулячись вухом до підлоги. Після цілих п’яти хвилин тиші він болісно зіп’явся на ноги й потер долонями стегна.

— Пропала, — оголосив він.

— Пропала? — скрикнув Юджин. — Куда пропала?

Лоял витер рот тильним боком