Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

вогнищі згорали будинки. На третій — здіймався стовп пилової бурі, а з нього, наче з центрифуги, визирали спотворені обличчя людей. Але найбільше Ма

вразила остання. На чорному тлі біліли дві постаті — чоловік і хлопчик. Вони

тримали одне серце на двох, а темрявою був демон, що намагався поглинути

обох. — Я чула, що такі зображення знаходять по всьому Дешту. — Ма показала

на першу карту з чоловічком і зраділа, що її голос не тремтить. — Місцеві вірять, що Спалахи вчинив Бог Спалахів.

— Кожен хороший бог колись був людиною, — кивнув Белокун, наче не

тільки погоджувався з потворами, але й точно знав, кого вони мали на думці. —

Ці карти намалював доктор Мамай. Він міг бачити майбутнє. Точніше, не так.

Мамай казав, що різниця між минулим, теперішнім і майбутнім лише стійка

ілюзія. Що вони лише точки на безкінечному полотні часу. Розумієте, про що він?

Ма невпевнено кивнула.

— Минуле, теперішнє й майбутнє існують одночасно? — а потім, бажаючи

вразити знаннями, додала: — Теорія Брекфорда Скоу, я згадувала про неї у своїй

дисертації. Наскільки пам’ятаю, доктор Мамай був прихильником Скоу.

— Так. Тільки Мамай, — Белокун набрав у легені повітря і наступне слово

проказав по складах, наче дитині: — буквально бачив одночасно минуле, теперішнє й майбутнє. І намалював ці картинки, щоб зафіксувати точки й не

плутатися. Хоча, як на мене, тільки дужче все заплутав. Оце, — Белокун і собі

показав на карту з чоловічком, — він намалював задовго до свого зникнення. Не

знаю, як зображення потрапило в Дешт, але тепер усі вважають, що це мить

Спалахів, а на малюнку — Бог Спалахів.

— Доктор Мамай передбачив Спалахи? Він знав, що вони стануться? —

Щоки Ма залило багрянцем.

«Буквально бачив одночасно» звучало як маячня. Вона говорила про

теорію, яку ніяк не можна було перевірити на практиці. Белокун хоче, щоб вона

повірила в чудесні здібності Мамая?

— Може, і знав. — Очі Белокуна були непроникні, немов зимове небо

напередодні снігопаду.

Ма не витримала погляду й сховалася за розгляданням картинок. До Ма

доходили чутки, що Спалахи — результат невдалого випробування зброї, над

якою працював Мамай. Але Белокун натякав на нечуване. Мамай «знав, що

станеться», передбачив катастрофу і ніяк цьому не запобіг. Напрошувався

єдиний висновок: Мамай хотів, щоби Спалахи відбулися. Чи здогадувався про це

Марко Дорош, який був особистим охоронцем доктора? Може, Белокун думає, що Марко встиг їй щось розказати? Ма подумала, що її серце от-от вистрибне з

грудей. Вона приїхала сюди за чоловіком, за відповідями, а натомість сама

потрапила на допит.

— То знав чи не знав? — запитав Белокун механічним, майже позбавленим

емоцій голосом.

Ма зціпила кулаки й змусила себе зібратися. Вона не дасть загнати себе в

пастку. Якщо він хоче, щоб вона прямо звинуватила колишнього очільника

Станції в саботажі, то вона не настільки дурна.

— Не думаю, що я можу зробити правильні висновки на основі цих

зображень, — ухильно відповіла Ма й ледь не додала: «…на основі цих

ідіотських дитячих каракуль».

Кутики губ Белокуна здригнулися, наче він спробував, але йому не вдалося

всміхнутися. Він провів пальцем по її дисертації, неуважно поглянув на звіт про

суєр і знову її здивував:

— Ви просили про доступ до Медичного, натомість отримаєте набагато

більше. Я хочу, щоб ви впорядкували архіви доктора Мамая. Ваші дослідження

залишаться суворо між нами. Далі побачимо.

Тільки коли за нею зачинилися двері, Ма зрозуміла, що її не тільки не

покарали, а й підвищили. І вже за мить ледь не задихнулася від захвату. Її розум

нарешті розгледіли. Белокун довірив їй розібрати записи Мамая, з’ясувати не

тільки що спричинило катастрофу й чим був суєр, а й над якою зброєю працював

доктор. І найголовніше — чому він обрав Спалахи.

Ма зустріла закутана в хустку жінка, відчинила двері до барака, де жив

Мамай, і ще кілька хвилин спостерігала за враженням, яке на Ма справило

приміщення. Усередині витягнутого одноповерхового будинку було темно, до

затхлого повітря примішувався сморід від зіпсутих продуктів та дзижчання мух.

Це були перші за кілька місяців комахи, яких Ма побачила. У зоні ураження їх

майже не залишилося. У маленькому передпокої досі стояли тарілки із

залишками давно зігнилої їжі.

З відра, що слугувало відхожим місцем, досі тхнуло аміаком. Белокун

заборонив щось тут чіпати. Ма примружилася, щоб у тьмяному світлі розгледіти

обстановку. Кабінет Мамая нагадував печеру лахмітника. Усюди громадилися

ящики з книжками та паперами. На стінах висіли креслення чи малюнки, схожі

на ті, що Ма бачила на картах Белокуна. На грубо збитих полицях лежали

артефакти з різних епох Кіммерику. Тут були гаптовані рушники, амфори, бронзові чаші, уламки кінської збруї та зброї, предмети одягу та безкінечна

кількість зображень Кіммерику: малюнки, літографії чи зовсім недавні фото. Ма

торкнулася пробитої кулями бронзової таці. Мамай наче намагався зрозуміти

землю, куди його закинуло, чи зберегти те, що не встигла зруйнувати війна, яку

розв’язали Старші Брати.

Її не відпускала думка, що десь тут залишилися сліди і її чоловіка. Марко

Дорош був особистим охоронцем Мамая, а отже, мусив тут бувати. Ма вкотре

припустила, що своїм підвищенням вона завдячує йому. Белокун допустив до

архівів Мамая ту, чий чоловік був поряд із доктором напередодні Спалахів. Вона

вірила в себе, але ще більше — у відсутність збігів в усьому, що робили Старші

Брати.Наступні дні вона майже не виходила з барака. Двічі на день біля дверей

з’являлася таця з їжею. Таємнича жінка в хустці доглядала за Мамаєм і до

Спалахів, Ма була впевнена, що вона мала знати і Марка Дороша. Але всі спроби

перехопити доглядальницю закінчувалися нічим: їй завжди вдавалося зникати

непоміченою. Ма подумала розпитати про неї на Станції, але з подивом

зрозуміла, що навіть