Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

вона забувала, коли занурювалася в папери Мамая. У ті дні він цілковито

захопив її думки.

Мамай народився в Кіммерику калікою, і школа Зорга допомогла йому не

тільки вижити, а й вивчитися. Усе життя він прожив на півночі країни Старших

Братів, наче лабораторний щур, мандруючи між закритими закладами. Коли Зорг

згорів живцем у своїй лабораторії біля столиці імперії, Мамай був у сусідній

кімнаті. Він не постраждав, але й нічим не зміг зарадити вчителю. Після того на

його ж прохання Мамая перевели до Кіммерику. З ним поїхав Белокун —

товариш по школі Зорга й формальний співавтор усіх досліджень. Тут вони

пропрацювали менше року. Одного ранку Станцію розбудила сирена, що

наказала всім спуститися до бомбосховища. Але замість того, щоб сховатися, Белокун побіг до барака Мамая. Казали, що з вікна своєї кімнати він побачив, як

доктор вийшов за межі Станції. Коли Белокун дістався помешкання Мамая, там

уже нікого не було. Він ледве встиг повернутися в укриття. Із собою він для

чогось притягнув інвалідний візок доктора. Ні тоді, ні тепер ніхто не мав

відповіді, як людина, яка все життя потребувала сторонньої допомоги, зникла з

території Станції непоміченою. На шостий день, коли Спалахи заспокоїлися, до

найближчого селища, туди, куди, як передбачалося, пішов Мамай, направили

загін Старших Братів з єдиним завданням — знайти доктора. Белокун був

переконаний, що той живий, що він десь неподалік. У Шейх-Елі загін атакували

мутовані, а потім Старші Брати потрапили під перший викид суєру. Під

молозиво, як хтось невдало пожартував у Медичному. Ті, хто вижив, опинилися

в спеціальних боксах, а Мамая так і не знайшли.

Ма, наче хробак, зарилася в архіви. Вона вивчала кожен аркуш, сподіваючись знайти бодай натяк на події річної давнини. У паперах панував

хаос. Мамай писав, немов дитина, і на розбір одного аркуша в Ма йшли години.

Вона підводила голову від столу лише тоді, коли стукала Анархія. Подруга

приносила ласощі й новини, розказувала про дивовижні мутації і недобитки

опору — Армію потвор. За словами Анархії, повстанців очолював засолений у

залізній масці. Армійці нападали на гуманітарні конвої Старших Братів та

відбивали потвор, яких вели на досліди. Армійців навіть боялися банди, які

поділили територію. Ма слухала неуважно. Думками вона була в записах Мамая.

Вона таємно писала трактат про суєр і почувалася за малим не Ейнштейном

нового часу. У ті дні вона дедалі рідше згадувала Марка Дороша, наче не він, а

Мамай був метою її перебування на Станції. Наче не він, а Мамай був її зниклим

чоловіком. У ті дні вона зовсім не помічала змін, що відбувалися з Анархією. Це

був не суєр. Жінка все менше сміялася, а її розповіді почали нагадувати

кошмарні сни. Вона розказувала про потвор, над якими проводять досліди в

Медичному, і вже не вірила в «шанс для людства».

— Вони живі, розумієш, страшенно уражені, але живі. Деякі здатні

говорити. Я знаю, що ми не можемо так до них ставитися. — Анархія відкрила

залізну коробочку, нігтем зачерпнула гірко-пряну масу, скрутила кульку й

поклала до рота. — Але вчора одна жінка з Території К народила дитину. Це

було жахливо. Я досі чую їхні крики.

— Це що, юшан? — Ма з огидою показала на коробочку. Багато хто з

Медичного жував наркотик із Дешту, але навіщо він Анархії?

— Ти не чуєш, що я сказала? — Подруга несподівано визвірилася. — У тієї

жінки не було шкіри. На неї не діяли жодні знеболювальні. Не знаю, як вона

стільки протягнула. Белокун наказав різати по-живому, йому потрібна була

дитина. — Анархія посміхнулася криваво-червоними зубами. — Народився

більш-менш нормальний хлопчик, якщо не рахувати зябра між ребрами. І він

потяг його на чергові дослідження. І там не одна така дитина.

— Це все Спалахи. Поки ми не дізнаємося, що таке суєр, як він працює, ми

не зможемо їм допомогти. Тому нам потрібно спостерігати за цими людьми, проводити досліди.

— Спостерігати? Вони постійно кричать. Діти кричать, Маріє!

Тієї ночі Ма наснився крик породіллі. Мати встигла усвідомити, яку

потвору народила, але встигла й заплакати, зрозумівши, які руки забрали її дитя.

Якщо Мамай бачив майбутнє, то чув і ці крики? То чому, незважаючи на все, обрав Спалахи?

— Лантух із гноєм! Ти не заслуговуєш на швидку смерть. Твою душу

поглине джадал. З його темного нутра ти спостерігатимеш, як твої тельбухи

розтягнуть кхартали, а сміття зі шкіри — дрібна звірина. І кожен шматок

відчуватимеш, наче він досі частина твого тіла. І зрештою збожеволієш від болю.

Ти не врятуєш ні хлопця, ні себе. Усіх вас поглине темрява джанахату! — У

голові Талавіра ніяк не могла заспокоїтися Амага.

— Не розумію, чому ти так боїшся, що твій брат накличе судний день? —

Талавір поклав до рота шматочок сушеного м’яса й підставив обличчя

«маленькому другу». Вітерець приємно холодив. А тінь від скелі захищала від

палючого рожевого сонця. — Ти б прижилася в пеклі. Змогла б мучити

грішників прокльонами.

— Дурень! Коли ти помреш, весь Дешт, увесь світ накриє темрява. Усі

загинуть, — не вгавала відьма.

Талавіра підмивало дати дошкульну відповідь, але він промовчав. Дні

спільної подорожі показали, що Амагу найкраще гамує спокій. А от лють, навпаки, підживлює злого духа. Іноді він відчував і Тарга як подих повітря в

потилицю чи ледь помітний лоскіт на кінчиках нервів. Це ставалося тоді, коли

Талавір бачив особливо вражаючі картини: захід сонця, переливчасте сяйво

Йилдиз, блискавки в далекій бурі чи пересування тварин мертвим Дештом.

Талавіру хотілося вірити, що Тарг опирається темряві, зберігає людську сутність, що саме він не дає його тілу остаточно розвалитися. Але відьма мала рацію: Талавір помирав. Він подивився на власну