Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Більше нічого? Це все? Гроші якісь треба? — розпитує Ліка наостанок.

— Ні. Вже все. Операцію на цьому закругляємо. Здається, цього достатньо, щоб...

— Щоб я кинула Харитона? — ставить питання руба янголя зі скляними очима. – Кину, не турбуйтесь... Кину, ще й як!.. Свого часу. Але не зараз... Пробачте...

Ліка раптово скочує на ноги та прямує геть з кухні. Я думаю, що то емоції в неї лізуть через верх і вона знову буде плакати, але... Краще б я так не думав. Біжу зупиняти її напівдорозі у передпокої, щоб заявити:

— Лікусь! Я заберу тебе з собою! Поїхали у Львів! Сьогодні ж! Я знайду тобі гарного лікаря. Я тебе на руках носити буду! Тільки кинь того придурка грішного! Не муч більше себе. Не треба.

Але, потрапивши під гарячу руку, натомість отримую ножове цілеспрямоване поранення в серце:

— Я ж просила не вимагати цього! Не лізь! Пограв в агента й досить! Свого часу я тебе просила кинути свою дружину, яка тобі зрадила! А ти що сказав? Що все сам владнаєш?! Що все сам вирішиш і тебе не треба рятувати та жаліти! От і я все зроблю сама! Мене не треба рятувати! Їдь у свій Львів сам! І вчи французької або чого завгодно кого хочеш! Лікуй та рятуй кого хочеш! Заводь романи з ким хочеш, хоч у Бердянську, хоч на Марсі! Обіцяй бути однолюбом кому хочеш! Тільки не мені! Відійди!

А після цього Ліка втікає від мене. І від усіх. Питання лише, чи надовго? Вона просто одягає верхній одяг, взувається та йде. А від люті її ще й трусить всю...

— Так, я не зрозуміла, — виходить у передпокій господарка цього дому, коли за Лікою затріскуються вхідні двері. — Саня, Ліка щойно закричала, щось про дружину, зраду, Бердянськ... Я правильно розумію, що...

— Так, Марфо. Правильно. Це я той грішник, з яким у Ліки був роман. Хочеш добити? Добивай. Мені все одно паршиво, — кажу, поки мене душить ізсередини пекучий біль.

Однак Марфа після останніх новин ймовірно стала милосерднішою, бо не кидається мене вбивати, а тільки жартує:

— От як воно буває... Вадику, скажи, де я була, що скільки всього не знала?

— Ти Даню народжувала, — сміється її чоловік. — Життя часто ніби повз матусь у декреті минає.