Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:

— Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?

Феодосія вийшла з–за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.

Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п’ять років і те, що мала трьох дітей, по–дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з–під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.

У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану.

Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.

— Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? — Потиск її руки був несподівано міцний. — Чи не знайшов?

— Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, — сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. — Бо вона в гаремі самого Кара–Мустафи. Але я визволю її! Повернуся — і визволю!

— Будемо сподіватися… Прошу до столу.

Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей — і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.

Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:

— Хіба можна відмовлятися од хліба–солі, коли вони підносяться від щирого серця? — І повернулася до Палія. — Правда ж, полковнику?

Хоч який то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по–особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.

— Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих друзів! — відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. — А що там у тебе є, господине, в печі?

Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.

— Чим багаті, тим і раді, — зніяковіло розвела руками. — Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.

— Зате в тебе золоті руки, — сказав Палій, наливаючи чарки. — Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.

Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно–карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?

Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.

— Ну, дорогі мої, вип’ємо за все добре: за твій, Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров’я!

— За щастя й здоров’я господині цього дому! — з почуттям сказав Арсен.

— Спасибі, — відповіла жінка і перша пригубила чарку.

3

З гори, на якій височіла фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно–зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька звивиста Унава.

— Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, — показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. — Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку — і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився — нехай… Аби людям добре було!

— Старі господарі не повернуться?

— Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.

Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано–запитальний погляд Арсена, Палій сказав:

— Це буде церква. Маленька, простенька, але своя…[54] На горі збереглося приміщення костьолу — можна було б переобладнати, однак люди заявили, що ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо — тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.

— А вона вас кохає, батьку, — сказав Арсен. — Невже ви самі не бачите?

Палій обняв Арсена за плечі.

— Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов’ю. Прийде час — і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!

— Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку — до Варшави, а потім — на Дунай, можливо, під самий Відень.

— Довгий і небезпечний.

— Так, я не їхав би туди… Але ж там Златка жде мене, сподівається, що визволю.

Палій зупинився перед ворітьми, виплетеними зі свіжої лози.

— Ось тут живе твоя мати з дідусем. А ото, поряд, Роман зі Стехою.

— Роман зі Стехою? Хіба вони вже побралися?

— Так. Своя сім’я — своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молоді — обживуться і поставлять згодом нову. А місце — рай та й годі! Город рівний, низинний, за ним — левада, луг. А далі — Унава. Хочеш — розводь гусей, качок. Хочеш — рибу лови… Я теж поселився б тут.

Видно було, що Палій закоханий у ці справді гарні місця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин він побачив знайому маленьку постать у свитині й сірій домотканій хустці. Мати!

Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз оніміли, мов приросли до землі. Хотів бігти — і не міг. Тільки дивився невідривно завороженим поглядом. Мати! Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитині, якій, здається, не буде зносу, у сірій вовняній хустці і старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла біля відчинених дверей хліва і поїла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка міцно упиралася ногами в землю, втягувала шию і штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пійло. А материна рука гладила її по шиї й за вухами, мов дитину.

— Мамо! — прошепотів Арсен і відчув, як гострий щем охопив серце. — Мамо! — вдруге покликав Арсен, і на цей раз голос його прозвучав хоч і хрипко, але досить гучно.

Мати підвела голову.

І раптом цеберце випорснуло з її рук, пійло розлилося по землі.

— Арсене! Синочку!

Вона швидко, як тільки