Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

Арсен випередив її і зустрів посеред двору. Притис до грудей. Цілував її холодні, огрубілі від щоденної роботи руки і шепотів слова розради, щоб вона не плакала.

Мати витерла краєчком хустки мокрі очі, подивилася на сина знизу вгору.

— Сам?

— Сам, — тихо відповів Арсен.

— Бідний мій, коли ж тобі, як іншим, усміхнеться доля? Коли перестанеш поневірятися, блукати по світу?

— Зараз, мамо, на нашій землі ні в кого немає долі. Одна недоля веселиться… То хіба ж я можу сидіти у запічку? Комусь же треба з цією недолею поборотися!

Звенигориха охопила руками Арсенову голову, притягла до себе, поцілувала в лоб.

— Бідна моя голівонько! — І сумно усміхнулася до Палія, що стояв осторонь і задумливо спостерігав цю сцену.

Почувся крик. Із сусіднього двору, простоволоса, з розмаяною пшеничною косою, бігла Стеха. За нею поспішав Роман.

Від ґанку, світячи рожевою лисиною, дрібуляв дідусь Онопрій, а за ним повагом наближався Якуб.

Арсен переходив з рук у руки. Радощів — хоч відбавляй. Для повноти щастя не вистачало одної Златки…

Коли вляглися перші бурхливі почуття, зайшли до хати. Вона була невелика, на дві половини через сіни. Чисто вибілена, натоплена, пахла чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями.

Мати кинулася зразу до печі, щоб зготувати щось нехитре на обід, але Арсен зупинив її.

— Не треба, мамо. Пообідав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячої води, щоб помитися після дороги, не завадили б.

Мати почала розпалювати у печі, а сама прислухалася до розмов. Говорив більше Арсен. Розповів про свої пригоди, про Златку, про Ненка, про нову війну, яку готує султан і яка, хоч і спрямована своїм вістрям на захід, смертоносним крилом може зачепити й Україну, а наприкінці сказав, що додому він завернув зовсім ненадовго — на одну ніч, бо завтра вранці має знову їхати.

Мати зблідла, випустила з рук рогача, в її очах заіскрилися сльози.

— Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на поріг ступити, та вже й знову поспішаєш у дорогу! Арсенчику, синочку мій дорогий, скільки років ти отак поневіряєшся по світу! Хоча б трохи спочив дома… Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рідна!

Арсен підійшов до матері, обняв, притиснув її посріблену голову до грудей.

— Не плачте, мамо! Прийде час — вернуся назавжди. Тоді вже ніколи не покину вас, голубонько моя сива! А зараз — мушу…

— Знову в Туреччину? — крізь сльози спитала мати.

— І в Туреччину, і в інші краї, — ухилився від прямої відповіді Арсен. — На цей раз повинен повернутися із Златкою.

— Дай Боже тобі щастя, безталанна моя голівонько! — І мати, ридаючи, поцілувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потім, легенько відсторонивши його від себе, втерла хустиною заплакані очі й сказала: — А тепер не заважатиму вам — говоріть…

Цілий вечір у теплій хаті не стихали розмови. І коли б не нагадування Стехи, що Арсенові треба відпочити, ніхто б до ранку не склепив очей.

Лише опівночі Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкі темні вуса, перевдягнувся у чисту Романову білизну і ліг спати. А вже зі сходом сонця був на ногах.

Нагодований і почищений кінь тихо іржав біля ґанку, б’ючи копитом, ніби відчував нову далеку дорогу, а дідусь Онопрій з Якубом приторочували до сідла сакви і сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матір’ю. Посеред двору стояли Палій з Феодосією, Роман зі Стехою та Іваник із Зінькою. Всі були зажурені. Коли–то вони знову побачать його?

Вийшли за ворота. Арсен востаннє вклонився, і Роман передав йому повід коня. Але тут Палій поклав козакові на плече руку.

— Не поспішай! Я проведу тебе якусь хвилину…

Всім було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинці, тому залишилися стояти біля двору, а вони вдвох поволі пішли вздовж вулиці. Вороний кінь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в леваді над вербами.

— Отже, до Львова? — спитав Палій, повертаючи поза церквою на захід.

— Так, до Львова… Спочатку розшукаю пана Мартина і з ним поїду до короля. Спихальський знає Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, — тож допоможе мені…

— Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, — сказав Палій. — Чи польського, чи українського, але шляхтича. Тоді мав би вільніший доступ до панів–можновладців. Бо сам знаєш, яким чортом дивляться вони на козака.

Арсен засміявся.

— Ну, за цим діло не стане. Назвуся, приміром, Анджеєм Комарницьким… Чим не по–шляхетному звучить? Я єстем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано?

— Зовсім непогано. — Палій засміявся теж і, подлубавшись у кишені, дістав невеликий гаманець. — А якщо до цього імені додаси ще й капшук зі злотими, тоді можеш бути впевнений, що перед тобою відчиняться не тільки двері шинків і палаців, а й відкриються серця їхніх господарів…

— Що ви, батьку! — вигукнув Арсен. — Ви тут, у Фастові, самі живете надголодь. Краще купіть на ці гроші зерна для посіву або кілька добрих корів для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тільною коровою…

— За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе — далека дорога: гроші знадобляться. Та й не мої вони, а казенні. З нашої полкової каси. Бери — і не переч!

— Дякую, батьку. — Арсен заховав гаманець до кишені. — В дорозі справді знадобляться…

— Ну, а тепер прощай! І хай не спіткнеться твій кінь на далекій нелегкій дорозі! — Полковник обняв козака, поцілував у щоку, потім рвучко відштовхнув од себе, ніби відірвав від серця, і суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: — Сідай — і гайда! В путь!

4

Розшукати у Львові Спихальського виявилося зовсім неважко. Оскільки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечері і на подвір’ї, крім вартових, уже не було нікого, він звернувся з розпитуванням до підстаркуватого жовніра, що з напарником стояв на чатах біля воріт.

— Пана Мартина Спихальського? — перепитав жовнір. — Аякже, знаю!

— Де його знайти?

— То хай пан приходить сюди завтра вранці…

— Сьогодні потрібно.

— Ну, якщо пан має в кишені зайвий злотий…

— Маю.

— О, тоді, мосьпане, інша річ! — зрадів жовнір і підморгнув своєму напарникові, що стояв під ліхтарем. — Чуєш, Яцеку,