Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

є вісімдесят «спільних» печей, які «спільно» виробляють двадцять сім тисяч тонн сталі, тобто, в середньому, триста тридцять сім з половиною тонн на піч. Щодня, щороку, я, виробляючи п’ятнадцять тисяч тонн, отримуватиму платню за шість тисяч сімсот п’ятдесят тонн. Бойл, виробляючи дванадцять тисяч тонн, отримуватиме за двадцять тисяч двісті п’ятдесят тонн. Уже не кажучи про решту учасників фонду, які не змінять балансу, а тільки знизять середні показники (більшість з них виробляє менше за Бойла, ніхто не виробляє стільки, скільки виробляю я). І як довго, на вашу думку, протримається моя компанія, згідно з вашим планом?

Відповіді не було. Аж раптом пролунав крик Лоусона — його, здавалося, засліпила упевненість у власній правоті.

— У часи державної небезпеки ваш обов’язок — служити, страждати і працювати заради порятунку країни!

— Не розумію, яким це чином перекачування моїх заробітків у кишеню Оррена Бойла порятує країну.

— Ви повинні здійснювати певні жертви заради суспільного блага!

— Не розумію, чому Оррен Бойл більшою мірою уособлює «суспільство», ніж я.

— Та тут узагалі не йдеться про містера Бойла! Це стосується набагато ширших проблем, ніж проблеми однієї особи. Йдеться про збереження потужностей країни — наприклад, фабрик. Ідеться про порятунок всієї промисловості. Ми не можемо допустити, щоб таке велике підприємство, як у містера Бойла, зазнало краху. Воно потрібне країні.

— Думаю, — повільно проказав Ріарден, — що я потрібен країні значно більше за Оррена Бойла.

— Ну звісно ж! — з ентузіазмом вигукнув Лоусон. — Ви потрібні країні, містере Ріарден! Ви ж це усвідомлюєте, правда?

Однак захланна радість Лоусона, викликана знайомим натяком на самопожертву, негайно розчинилась від холодного й ділового тону Ріардена:

— Усвідомлюю.

— Річ не лише в Бойлі, — благально мовив Голловей.

— Економіка країни не зможе витримати зараз значних передислокацій. Існують тисячі робітників Бойла, його постачальники і клієнти. Що з ними станеться, якщо «Об’єднана сталеливарна компанія» збанкрутує?

— А що станеться з тисячами моїх робітників, постачальників і клієнтів, коли збанкрутую я?

— Ви, містере Ріарден? — недовірливо сказав Голловей. — Але ж ви — найбагатший, найзахищеніший і найсильніший промисловець у країні на цей момент!

— А як щодо наступного моменту?

— Що?

— Як довго, на вашу думку, я зможу виробляти сталь собі на збитки?

— Ох, містере Ріарден. Я в вас вірю!

— До дідька вашу віру! Як я повинен це робити?

— Ви впораєтеся!

— Як?

Відповіді не було.

— Ми не можемо теоретизувати щодо майбутнього, — закричав Веслі Моуч, — коли мусимо уникнути негайного державного краху! Ми повинні рятувати економіку країни! Мусимо щось робити!

Незворушний, але зацікавлений погляд змусив його до нерозважливого кроку.

— Якщо вам це не до вподоби, може, ви маєте краще рішення?

— Звісно, — легко мовив Ріарден. — Якщо вам потрібне виробництво, то зійдіть з дороги, повикидайте всі свої кляті правила, дозвольте Орренові Бойлу збанкрутувати, купити мені завод «Об’єднаної сталеливарної компанії» — і він вироблятиме тисячу тонн на день на кожну з шістдесятьох печей.

— Але ж… Ми не можемо! — зойкнув Моуч. — Це була б монополія!

Ріарден засміявся.

— Ну, добре, — байдужо мовив він, — тоді нехай компанію Бойла купить майстер з мого заводу. Він краще впорається з роботою, ніж Бойл.

— Але ж це означатиме, що сильний має перевагу над слабким! Ми не можемо такого допустити!

— То не меліть про порятунок економіки країни.

— Все, що ми хочемо — це…

Він замовк.

— Ви хочете виробляти без людей, які здатні це робити, так?

— Це… це теорія. Це всього лише теоретична надмірність. Ми всього лише хочемо досягнути тимчасового врегулювання.

— Ви вже роками здійснюєте ці тимчасові врегулювання. Ви що, не бачите, що часу більше не залишилося?

— Це всього лише тео… — він затнувся і замовк.

— Послухайте, — обережно почав Голловей, — річ не в тім, що містер Бойл… слабкий. Містер Бойл надзвичайно обдарована людина. Він просто зазнав певних невдач, які не міг контролювати. Він уклав значні суми в патріотичний проект для підтримки нерозвинених народів Південної Америки, а той мідний крах завдав йому серйозного фінансового удару. Тож ідеться всього лише про надання йому шансу відновитися. Простягнуту руку, допомогу, щоб уникнути безодні, тимчасову підтримку — більше нічого. Все, що нам слід зробити, — це зрівняти самопожертву кожного, і тоді кожен зможе відновити сили і процвітати.

— Ви зрівнюєте самопожертву кожного уже сотні, тисячі років, — повільно проказав Ріарден. — Невже ви не бачите, що дійшли до краю?

— Це теорія! — гаркнув Веслі Моуч.

Ріарден усміхнувся.

— Я знаю вашу практику, — тихо промовив він. — І намагаюсь зрозуміти вашу теорію.

Йому добре було відомо, що особливою причиною виникнення плану був Оррен Бойл. Знав, що Бойл винайшов вигадливий механізм, керований блатом, погрозами, тиском, шантажем; цей механізм, немов нераціональний арифмометр, шаленів і викидав на вітер будь-яку суму заради найменшої примхи, — і саме завдяки цьому механізмові Бойл чинив тиск на присутніх тут людей, змушуючи їх для нього грабувати. Ріарден знав також, що Бойл — не причина цього божевілля і не його основа, що він — лише випадковий вершник, а не творець інфернальної машинерії, що зруйнувала світ. Що не Бойл запустив її в дію, так само, як не зробив цього жоден з присутніх тут чоловіків. Усі вони були вершниками у машинерії без водія, боягузливими любителями автостопа, які знали, що їхній транспортний засіб от-от зірветься у прірву. І не любов чи страх перед Бойлом змусили їх дотримуватись обраного курсу і прямувати до власного кінця, а щось зовсім інше, якийсь безіменний елемент, що вони його добре знали, проте уникали називати, не думка і не надія, а те, що можна було ідентифікувати хіба що з певного виразу їхніх облич, потайних мін, що немов промовляли: «Мені це минеться безкарно». «Чому? — думав Ріарден. — Чому вони думають, що справді минеться?»

— Ми не можемо дозволити собі жодних теорій! — закричав Веслі Моуч. — Ми повинні діяти!

— Що ж, тоді я запропоную вам інше вирішення. Чому ви просто не відберете у мене завод і не покінчите з цим усім?

Вони аж затремтіли від непідробного жаху.

— О, ні! — зойкнув Моуч.

— Ми про таке і не подумали б! — зарепетував Голловей.

— Ми відстоюємо вільний бізнес! — мовив доктор Ферріс.

— Ми не хочемо завдати вам шкоди! — вигукнув Лоусон. — Ми ваші друзі, містере Ріарден. Невже ми не можемо працювати разом? Ми ж ваші друзі.

У кутку кімнати стояв стіл з телефоном —