Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

наосліп, а проте в ній панували лад, певна мета і тверде керівництво центру. Вся організація Залізної П’яти була насичена нашими агентами, але й у нашу організацію проникло багато агентів Залізної П’яти. Та війна в темряві, на манівцях, була повна інтриг і конспіраторства, змов і контр-змов. Поряд кожного з нас постійною загрозою стояла смерть, смерть у страшних муках. Наші найближчі й найдорожчі товариші й товаришки зникали невідомо куди. Сьогодні вони ще були з нами, а завтра вони зникали, і ми ніколи більше їх не бачили. І ми знали, що вони загинули.

Нікому не можна було вірити. Людина, яка разом з нами брала участь у змові, могла виявитись агентом Залізної П’яти. Своїми таємними агентами ми мінували організацію Залізної П’яти, а Залізна П’ята своїми таємними агентами вела контрпідкопи в середині своєї ж власної системи. Те саме було й з нашою організацією. Ми мусили все будувати на довір’ї, хоч і не мали права ні на кого звірятися. Нас часто зраджували. Бували серед нас і слабкодухії. Залізна П’ята спокушала наших грошима, веселощами й насолодами, що чекали на них у диво-містах. Ми ж могли дати тільки одне — шляхетне задоволення вірністю високому ідеалові. Платою за це задоволення була постійна небезпека, загроза смерті у страшних муках.

Бували, кажу, серед нас і слабкодухі. Для них ми мали єдину відплату — смерть. Необхідність примушувала пас карати зрадників. Кожного зрадника переслідували десятки месників. Траплялося, що нам не щастило виконати присуд над ворогом, як це було, наприклад, із Пококом; але в помсті зрадникам ми не мали права схибити. Іноді наші найвідважніші товариші одержували наказ прикинутися зрадниками, щоб проникнути в коло Олігархії і мати змогу виконати смертний вирок справжньому зрадникові. Кінець кінцем ми стали такою грозою для зрадників, що безпечніше було залишатися з нами, аніж нас зрадити.

Революція великою мірою набула характеру релігії. Ми приносили жертви на вівтар Революції, на вівтар свободи. Ми горіли її божественним вогнем. Чоловіки й жінки віддавали своє життя служінню Революції, їй присвячували життя новонароджених дітей, як колись його присвячувано богу. Ми служили Людству.

Розділ XVII

КРИВАВА ЛІВРЕЯ

Після придушення селянського повстання фермерські депутати зникли з конгресу. Звинувачені в державній зраді, вони опинились по в’язницях, а їхні місця в конгресі посіли ставленці Залізної П’яти. Депутати-соціалісти становили мізерну меншість у конгресі, і було ясно, що скоро їм кінець. Дебати в конгресі й сенаті обернулись на чистісінький фарс. Депутати з поважним виглядом обговорювали суспільні проблеми, дотримуючись установленого порядку, але насправді все це робилось тільки для того, щоб диктатура Олігархії мала подобу конституційності.

Ернест був у самій гущі бою, коли прийшов кінець. Це сталось, як дебатувався законопроект про допомогу безробітним. Криза попередніх років спричинила масовий голод серед пролетаріату, а господарський хаос по всій країні ще дужче посилив його злигодні. Мільйони безробітних були на краю голодної смерті, тим часом як олігархи та їхні прислужні купалися в розкошах{86}. Щоб полегшити тяжкі страждання цих «людей на дні прірви»{87}, соціалісти і внесли до конгресу законопроект про безробітних. Але це не припало до смаку Залізній П’яті. Вона мала свої власні плани щодо того, як використати тих безробітних, тому її ставленцям було наказано провалити наш законопроект. Ернест і всі інші депутати-соціалісти, звичайно, розуміли, що їхні зусилля провести закон, який поліпшив би становище мільйонів безробітних, будуть марні, але їм обридло чекання. Вони хотіли нарешті якихось змін. Вони по сподівалися досягти чогось, але хотіли бодай покласти край цьому законодавчому фарсові, в якому мимоволі брали участь. Вони знали, що це добром не скінчиться, але навіть і уявити собі не годні були, що станеться в дійсності.

Того дня я сиділа на галереї для глядачів у залі конгресу. Ми всі відчували, що насувається щось страшне. Ми духом чули те: про нього свідчили й лави озброєних солдатів у коридорах та гурт офіцерів перед дверима до зали засідань. Олігархія замахувалась на вдар.

Ернест виступав з промовою. Він змалював страшні страждання безробітних, ніби хотів зворушити серця й розум депутатів, але й республіканці, й демократи тільки глузували з нього. В залі стояв страшенний галас. Ернест раптом змінив фронт.

— Я не знаю таких слів, що могли б на вас вплинути, — сказав він. — Бо вплинути можна лише на людей, на істот, наділених душею. Ви ж — якісь безхребетні м’якуни. Ви бундючно називаєте себе республіканцями й демократами. Але тут немає ні республіканців, ні демократів, як немає в нашій країні справжньої партії ані республіканців, ані демократів. Ви лише лизоблюди й лакузи плутократії. Ви широко й пишномовно розводитеся про свою любов до свободи, але хто ж не бачить на вас закривавленої лівреї Залізної П’яти?

Тут гамір і крики «До діла! До діла!» покрили Ернестів голос. Він, презирливо осміхаючись, чекав, поки галас ущухне, а потім повів рукою, ніби показуючи на всіх тих, хто кричав, і, звернувшись до своїх товаришів, промовив:

— Слухайте, як виють угодовані пси.

Знову зчинився пекельний галас. Голова став закликати до порядку й гукнув очікувально на офіцерів, що стояли в дверях. Залунали вигуки: «Це бунт!», а один високий і гладкий нью-йоркський депутат крикнув до Ернеста: «Анархіст!» І Ернест мав не дуже приємний вигляд. Кожна жилка в ньому тремтіла, обличчя було як у звіра, що от-от кинеться в бій, але воднораз він був холодний і стриманий.

— Пам’ятайте, — вигукнув він, покриваючи гамір своїм

могутнім голосом, — як ви тепер не маєте жалю до пролетаріату, так цей самий пролетаріат колись буде безжальний до вас.

Крики «Бунт!», «Анархіст!» ще погучнішали.

— Я знаю, що ви не голосуватимете за цей законопроект, — провадив далі Ернест. — Від своїх панів ви дістали наказ голосувати проти нього — і ви ще називаєте мене анархістом. Ви знищили владу народу й зухвало, прилюдно хизуєтеся своїм кривавим злочином, і ви називаєте мене анархістом. Я не вірю в пекельний вогонь, але в такі моменти, як оце, я жалкую за своєю невірою; навіть більше, в такі моменти я майже вірю. Справді, пекло потрібне, бо інакше якою ще карою можна відповісти за ваші злочини? Поки існуєте ви, мусить існувати й пекельний вогонь.

Коло дверей зчинився якийсь рух; Ернест, голова і всі депутати обернулися туди.

— Чому ви не кличете солдатів, пане голово, і не наказуєте їм робити своє? — запитав Ернест. — Вони б, не гаючись, виконали ваші плани.

— Існують ще й інші плани, крім наших, — різко відповів голова. —