Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

й переконаність у нікчемності всіх ілюзій здатна викликати своєрідне задоволення, рівнозначне войовничій або підступній стриманості, з якою приймають свою неочікувано лиху долю. У таких питаннях вона була великодушна й безжурна, не така, як Ульріх, що створював своїм почуттям неймовірні труднощі, щоб потім їх собі заборонити, якщо вони не витримували випробувань. Річ у тім, що вона була дурна! Атож, так вона собі й казала. Вона не хотіла замислюватись! Нахиливши голову, вона вперто притискалася чолом до залізних ланцюгів, які трохи піддавались, а тоді, напнувшись, чинили опір. Останні тижні вона знов почала якось вірити в Бога, хоч і не задумуючись про нього. Певний стан, у якому світ завжди поставав перед нею іншим, ніж бачиться, і таким, що й сама вона жила тоді вже не відокремлено, а цілком у якісь осяйній переконаності, — такий стан завдяки Ульріху був близький до внутрішньої метаморфози й повного перевтілення. Вона й ладна була б уявити собі якого-небудь бога, що відкриває свій світ, мов притулок. Але Ульріх казав, що в цьому нема потреби, бо уявляти собі більше, ніж можна довідатися, — це, мовляв, навіть шкідливо. І то був його клопіт — вирішувати такі речі. Але ж тоді він мав би й вести її, не кидаючи. Він був порогом між двома життями, і вся її туга за одним із них, уся її втеча від другого вели насамперед до нього. Вона любила його так само безсоромно, як люблять життя. Вранці, коли вона розплющувала очі, він прокидався в усьому її тілі. Він і тепер дивися на неї з темного дзеркала її журби. Й аж тепер Аґата згадала, що хотіла накласти на себе руки. Вона мала таке відчуття, немовби наперекір йому втекла з дому до Бога, коли вибігла з будинку з наміром укоротити собі віку. Але намір цей, мабуть, уже вичерпався й повернувся до своєї першопричини, яка полягала в тому, що Ульріх її, Аґату, образив. Вона була на нього лиха й відчувала це й досі, але пташки щебетали, й вона чула їх знов. Вона була така сама збентежена, як доти, але тепер радісно збентежена. Їй хотілося що-небудь зробити, тільки щоб це зачепило й Ульріха, не лише її. Коли вона випростувалася, заціпеніння, в якому вона безкінечно довго стояла навколішки, відступило перед теплом крови, що бадьоро ринула в усі її жили.

Аґата підвела очі й уздріла поруч якогось чоловіка. Вона розгубилася, не знаючи, відколи він спостерігає за нею. Коли її ще затьмарений хвилюванням погляд зустрівся з його поглядом, вона побачила, що чоловік дивиться на неї з неприхованим співчуттям і вочевидь хоче викликати в неї щиру довіру. Він був високий на зріст, худий, у темному одязі й зі світло-русявою борідкою, що закривала підборіддя й щоки. З-під борідки виглядали трохи повні, м’які губи, і проти сивини, що вже повсюди прозирала в борідці, вони мали навдивовижу молодий вигляд, тож Аґата не могла зрозуміти, скільки чоловікові років. Розгадати це обличчя взагалі було не дуже просто. Перше враження наводило на думку про вчителя середньої школи; суворість цього обличчя не була вирізьблена з твердого дерева, а нагадувала радше про щось м’яке, що затверділо в щоденних дрібних гіркотах. Та якщо відштовхуватись від цієї м’якости, на якій мужню бороду виростили, здавалося, зумисне, задля ладу, що його любив у всьому її власник, то в цьому колись, мабуть, жіночному образі все ж таки не можна було не завважити окремих твердих, майже аскетичних рис, створених з м’якого матеріалу, очевидно, невтомною волею.

Аґата не знала, що й думати про це обличчя, воно однаковою мірою і приваблювало її, й відштовхувало, і зрозуміла вона лише одне: цей чоловік хоче їй допомогти.

 — Життя дає стільки ж приводів для зміцнення волі, скільки й для її ослаблення; ніколи не треба втікати від труднощів, треба намагатися з ними впоратись! — промовив незнайомець і, щоб краще бачити, протер запітнілі окуляри.

Аґата вражено дивилася на нього. Він спостерігав за нею вочевидь уже давно, бо ці слова прийшли із самої середини якоїсь внутрішньої розмови. Цієї миті він ніби чогось злякався й трохи підняв капелюха, щоб зробити, хоч і з запізненням, те, про що не гоже забувати; але він швидко опанував себе і знов пішов напрямець. — Даруйте, коли поцікавлюсь, чи не можу я вам чим-небудь допомогти, — провадив він. — Мені здається, що біль, далебі, нерідко навіть глибоке особисте потрясіння — таке, яке я оце бачу, — краще довірити чужій людині!

Виявилося, що говорити незнайомцеві було нелегко; звернувшись до цієї вродливої жінки, він мовби виконав якийсь обов’язок милосердя й тепер, коли вони пішли поруч, просто-таки боровся зі словами. Бо Аґата, не довго думаючи, підвелася й неквапно рушила в його товаристві від могили, з-під дерев убік галяви край пагорбів, хоч ні він, ні вона ще не знали, чи спускатимуться вони тепер униз однією зі стежок і яку з них виберуть. Розмовляючи, вони пройшли чималий відтинок шляху горою, потім повернули назад, а тоді знов рушили в той самий бік ще раз; жодне з них не знало, куди саме збиралося йти друге, й усе ж таки намагалося з цим рахуватися.

 — Чи не хочете сказати мені, чому ви плакали? — повторив незнайомець м’яким голосом лікаря, який питає пацієнта, де болить.

Аґата похитала головою.

 — Мені не легко було б пояснити це вам, — сказала вона й раптом попросила його: — Але дайте мені відповідь на моє запитання: чому ви такі впевнені, що зможете мені допомогти, не знаючи мене? Я, навпаки, схильна думати, що допомогти нікому не можна!

Супутник відповів не відразу. Він кілька разів хотів був заговорити, але, здавалося, сам себе від цього й стримував. Нарешті промовив:

 — Допомогти можна, либонь, лише тому, чиїх страждань ти зазнав колись сам!

І змовк. Аґата засміялася з припущення цього чоловіка, нібито він зазнав її страждань, які, коли б він почув про їхню причину, мабуть, викликали б у нього відразу. Супутник, здавалося, пропустив її сміх повз вуха або подумав, що вона просто не може звладати зі своїми нервами. Він замислився, а тоді спокійно сказав:

 — Я, звісно, не думаю, що хтось когось зважиться повчати, як треба повестися. Але знаєте, під час катастрофи страх — штука заразна, і порятунок. теж штука заразна! Я маю на увазі сам голий факт порятунку. Це як на пожежі: всі втрачають голову й кидаються у вогонь. І яка