Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Аґата ледве знов не засміялася з тих жахливих ідей, які все ж таки жили в цьому доброму чоловікові; та саме через те, що ці ідеї були чужі йому, вони надали мало не лиховісного вигляду його м’якому, як віск, обличчю.

 — О, ви розмовляєте, як пожежник! — відповіла вона вмисне насмішкуватим тоном, наслідуючи таку собі легковажну жінку, щоб приховати свою цікавість. — Але певне уявлення про те, яка катастрофа мене спіткала, ви собі, мабуть, усе ж таки склали?!

Усупереч її волі серйозність насмішки все ж таки дала про себе знати, бо наївне припущення, нібито цей чоловік хоче допомогти їй, обурило її через таку саму наївну вдячність за це, яка в ній ворухнулася. Незнайомець вражено звів на неї погляд, потім зібрався з духом і відповів, мало не приструнюючи її:

 — Ви, либонь, ще надто молода й не знаєте, що життя наше дуже просте. Нездоланно заплутане воно лише тоді, коли думаєш про себе. Але тієї хвилини, коли не думаєш про себе, а питаєш себе, як комусь допомогти, воно дуже просте!

Аґата замислено мовчала. І незнайомець — чи то через її мовчання, чи то через підбадьорливий простір, у який відлітали його слова, — не дивлячись на супутницю, провадив далі:

 — Переосмислення особистого — це сучасний забобон. Адже нині так часто можна почути про культуру особистости, про виявлення й утвердження себе в житті. Але такими розпливчастими й багатозначними поняттями їхні апологети лише виказують, що їм потрібен туман, аби приховати за ним справжній сенс свого протесту! Бо що тут, власне, утверджувати? Усе поспіль і впереміш? Розвиток завжди пов’язаний із протидією, сказав один американський мислитель. Ми аж ніяк не можемо розвивати один бік нашої природи, не стримуючи зростання іншого. А що має себе виявляти? Розум чи інстинкти? Настрої чи вдача? Егоїзм чи любов? Якщо наша вища природа має виявлятися, то нижча мусить учитись усього зрікатися й коритись.

Аґата замислилася про те, чому дбати про когось нібито простіше, ніж дбати про себе. Вона була одна з тих зовсім не егоїстичних натур, котрі хоч завжди, можливо, й думають про себе, однак ніколи про себе не дбають, а це від звичайного егоїзму, заклопотаного лише власними вигодами, багато далі, ніж задоволена самовідданість тих, хто дбає про решту людей. Отож те, про що казав її супутник, було для неї глибоко чуже, хоч усе ж таки якось її зачіпало, й окремі, із запалом виголошені фрази тривожно зависали перед нею, так ніби їхній сенс легше було розгледіти в повітрі, ніж почути. До того ж вони вже вийшли на узлісся, звідки Аґаті відкрився чудовий вигляд на глибоку звивисту долину, тоді як її супутникові цей краєвид вочевидь нагадав амвон чи катедру. Аґата спинилася й капелюшком, яким увесь цей час недбало розмахувала, перекреслила все, що казав незнайомець.

 — Отже, ви, — сказала вона, — все ж таки вже склали собі про мене певну картину. Я відчуваю це з ваших слів, і нічого втішного для мене в цій картині немає!

Довготелесий незнайомець злякався, бо образити її він не хотів, і Аґата поглянула на нього, привітно засміявшись.

 — Здається, ви плутаєте мене з правом вільної особистости, — промовила вона. — І, до того ж, з якоюсь трохи нервовою й досить неприємною особистістю!

 — Я казав лише про головну передумову особистого життя, — вибачився він. — Щоправда, становище, в якому я вас застав, навело мене на думку, що вам, мабуть, можна допомогти порадою. Сьогодні головною передумовою життя часто нехтують. У сучасних умовах причина всієї нервозности з різноманітними її ексцесами полягає лише у в’ялій внутрішній атмосфері, позбавленій волі, тому що без особливої мобілізації власної волі ніхто не досягне тієї цілісности й сталости, яка підносить людину над темним хаосом організму!

І знову трапилися двоє слів, «цілісність» і «сталість», які були Аґаті немовби нагадуванням про її тугу й докори на власну адресу.

 — Поясність мені, що ви під цим маєте на увазі, — попрохала вона. — Адже воля може з’явитися, власне, лише тоді, коли вже є мета?!

 — Річ не в тім, що я маю на увазі! — почула вона відповідь, сказану тоном м’яким і категоричним водночас. — Хіба вже великі книги людства не вказують неперевершено чітко на те, що нам робити й чого не робити?

Аґата розгубилася.

 — Щоб визначати головні життєві ідеали, — пояснював її супутник, — треба так глибоко знати життя й людей і водночас уміти так героїчно долати пристрасті й егоїзм, як це протягом цілих тисячоліть судилося лише дуже небагатьом особистостям. І ці вчителі людства в усі часи сповідували ту саму істину.

Аґата мимоволі перейшла до оборони, як це робить будь-хто, коли вважає, що його юні плоть і кров кращі, ніж мощі мудреців.

 — Але ж не можуть людські закони, які виникли тисячі років тому, бути придатними й у нинішніх умовах! — вигукнула вона.

 — Вони зовсім не такі вже й непридатні, як це стверджують скептики, відірвані від живого досвіду й від самопізнання! — з гірким задоволенням відповів її випадковий супутник. — Уже Платон сказав: «Глибока життєва істина в суперечці не народжується». Людина чує її як живе витлумачення і здійснення самої себе! Повірте мені, те, що робить людину справді вільною, і те, що позбавляє її свободи, те, що дарує їй справжнє високе щастя, й те, що її занапащає, — все це не підвладне проґресу. Кожна людина, яка живе праведно, добре відчуває це серцем, якщо тільки до нього прислухається!

Вислів «живе витлумачення» Аґаті сподобався, але на думку їй несподівана спала одна ідея.

 — Ви, мабуть, людина релігійна? — спитала вона. І з цікавістю звела очі на співрозмовника.

Той нічого не відповів.

 — Але ж ви, зрештою, не священик?! — перепитала вона й заспокоїлася, спинивши погляд на його борідці, тому що в усьому іншому його вигляд для такого несподіваного припущення раптом видався їй цілком природним.

На її виправдання, слід зауважити, що вона не здивувалася б дужче, якби незнайомець у розмові мимохідь кинув: «Наш найясніший володар, божественний Авґуст…» Аґата знала, що релігія відіграє в політиці велику роль, але люди так звикли не сприймати серйозно ідей, розрахованих на громадську думку, що припущення, нібито партії