Читати книгу - "Твори. Том 1"

Тріумфальна арка на площі Етуаль маячила при виїзді в місто на своїх двох потворних ногах — мов якесь чудовисько, котре ось-ось зійде й рушить униз по широкому проспекту, що простелився перед ним.

Жорж і Мадлен знову потрапили у потік екіпажів, що везли назад до жител, до жаданих ліжок всі ці пари, мовчазні й сплетені в обіймах. Здавалося, все людство пливло мимо них, сп’яніле з радощів, насолоди й щастя.

Молода жінка, здогадуючись про те, що діється з чоловіком, спитала своїм ніжним голосом:

— Про що ти думаєш, мій друже? Вже з півгодини, як ти не озиваєшся до мене ані словом.

Він відповів, усміхаючись:

— Я думаю про всіх цих йолопів, що цілуються, і кажу собі, що в житті є важливіші речі.

— Так… але часом це приємно, — прошепотіла вона.

— Це приємно… гарно… коли нема нічого кращого!

Думка Жоржа линула все далі, в якійсь злісній люті зриваючи з життя його поетичне вбрання: «Я був би справжнім дурнем, якби почав соромитись, відмовлятись від будь-чого, бентежитись, мучитись, страждати, як роблю це останнім часом». Образ Форестьє промайнув у його уяві, проте не викликав ніякого роздратування. Йому здалось, ніби вони помирились і знову стали приятелями. «Добрий вечір, старий друже!» — хотілось йому гукнути до Форестьє.

Мадлен, яку бентежило це мовчання, спитала:

— Чи не заїхати нам до Тортоні з’їсти морозива?

Жорж глянув на неї скоса. Її тонко окреслений профіль і біляве волосся були яскраво освітлені ясним блиском цілої гірлянди газових ріжків над входом до якогось кафешантану.

«Вона гарна, — промайнуло у нього в голові.— Що ж, тим краще! Яку шукав, таку зустрів. Та коли хто спробує мене знову морочити через те, то хай начувається».

Потім він відповів:

— Звичайно, люба моя.

І щоб вона чогось-небудь не подумала, поцілував її.

Молодій жінці здалося, що губи в чоловіка холодні як лід.

Проте він усміхався своєю звичайною посмішкою, коли подав їй руку, щоб допомогти зійти з екіпажа біля кафе.

III

Увійшовши другого дня до редакції, Дю Руа відразу ж розшукав Буаренара.

— Дорогий друже, — сказав він, — хочу попросити в тебе послуги. Останнім часом декому здається дотепним називати мене «Форестьє». А мені це вже набридло. Будь ласка, попередь товаришів, що я дам ляпаса першому, хто знову дозволить собі цей жарт. То вже їхня справа — поміркувати, чи вартий цей жарт удару шпаги. Я звертаюсь до тебе, бо ти спокійний на вдачу і можеш запобігти прикрим наслідкам, а ще тому, що ти вже був у мене секундантом.

Буаренар узяв на себе це доручення.

Дю Руа вийшов, щоб зробити деякі ділові візити, і повернувся через годину. Ніхто вже не називав його «Форестьє».

Повернувшись додому, він почув у вітальні жіночі голоси.

— Хто там? — спитав він.

Слуга відповів:

— Пані Вальтер і пані де Марель.

Його серце злегка тьохнуло, але він сказав собі: «Що ж, побачимо!» — і відчинив двері.

Клотільда сиділа в кутку, біля каміна, вся освітлена промінням сонця, що падало з вікна. Жоржеві здалось, що, побачивши його, вона трохи зблідла. Привітавшись спершу з пані Вальтер та її двома дочками, які сиділи коло матері, немов двоє вартових, він обернувся до своєї колишньої коханки. Вона подала йому руку; він узяв її і підкреслено стиснув, немов кажучи: «Я кохаю вас, як і раніш». Вона відповіла на потиск.

Він спитав:

— Як ви поживаєте? Адже ми не бачились з вами цілу вічність?

Вона невимушено відказала:

— Дуже добре, а ви, Любий друже?

І додала, звернувшись до Мадлен:

— Ти дозволиш називати його й надалі Любим другом?

— Звичайно ж, серденько, дозволяю тобі все, що хочеш.

У цих словах бриніла прихована іронія.

Пані Вальтер говорила про свято, яке Жак Ріваль мав улаштувати в своєму парубоцькому помешканні, про велике фехтувальне змагання в присутності дам.

— Це буде дуже цікаво, — заявила вона. — Але я в розпачі: нема кому супроводити нас туди, бо мій чоловік на той час буде у від’їзді.

Дю Руа відразу ж запропонував свої послуги.

— Ми будемо вам дуже вдячні — мої дочки і я.

Він дивився на молодшу панну Вальтер і думав: «А вона зовсім не погана, ця маленька Сюзанна, зовсім не погана».

Дівчина скидалась на тендітну біляву ляльку, маленьку, проте зграбну, струнку станом, з мов би виточеними стегнами і грудьми, з емалевими синьо-сірими очима, немов намальованими пензлем ретельного і вигадливого художника, з надто білою шкірою, гладенькою, блискучою, без жодної цяточки, без відтінків, з легким кучерявим волоссям, дуже схожим на шевелюру гарних дорогих ляльок, що їх можна бачити на руках у дівчаток, значно менших на зріст, ніж ці ляльки.

Старша сестра Роза була негарна, худа, непоказна — з тих дівчат, яких не помічають, з якими не розмовляють і про яких нічого сказати.

Мати підвелась і звернулася до Дю Руа:

— То я чекаю вас наступного четверга о другій годині.

— До ваших послуг, пані,— відповів він.

Коли вона вийшла, пані де Марель теж підвелась:

— До побачення, Любий друже.

Тепер вона вже сама потиснула йому руку — дуже міцно й довго; і він почував себе зворушеним її мовчазним признанням, знову охоплений раптовою жагою до цієї легковажної, маленької, добродушної міщаночки, яка, може, й справді кохає його.

«Завтра ж піду до неї», — подумав він.

Коли він лишився віч-на-віч із своєю дружиною, Мадлен засміялась щирим веселим сміхом і сказала, дивлячись йому в вічі:

— Чи знаєш ти, що пані Вальтер закохана в тебе?

— Та що ти! — недовірливо вигукнув він.

— Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе з якимсь нестямним захопленням. Це так дивно, як на неї! Вона хотіла б знайти для кожної зі своїх дочок такого чоловіка, як ти… На щастя, для неї це зовсім безпечно.

Жорж не зрозумів, що Мадлен хоче цим сказати.

— Як це — безпечно?

Мадлен відповіла переконливим тоном жінки, що впевнена в своїх висновках:

— О, пані Вальтер — одна з тих жінок, які ніколи не давали приводу для пліток — справді ніколи! Вона бездоганна в усіх відношеннях. Щодо її чоловіка — ти його знаєш не гірше за мене. Але вона — це інша річ. Вона, зрештою, досить намучилась, вийшовши заміж за єврея, проте, залишилась йому вірною. Це чесна жінка.

Дю Руа здивувався.

— Я