Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Вона? Нічого подібного. Вона — дама-патронеса всіх добродійних закладів при церкві святої Магдаліни. Вона навіть вінчалась у церкві. Я вже не знаю, чи хрестився патрон про людське око, чи церкві було до цього байдуже.

Дю Руа прошепотів:

— Он як!.. Значить… вона… цікавиться мною?..

— Напевно — і дуже. Якби ти був вільний, то я порадила б тобі просити руки… руки Сюзанни — адже вона краща, ніж Роза, чи не так?

Він відповів, покручуючи вуса:

— Еге, та й сама мати ще в соку!

Але Мадлен обурилась:

— Знаєш, хлопче, щодо матері, то раджу тобі спробувати! Я не боюся. Не в її літа вчиняють перший гріх. Про це треба було клопотатися раніше.

«Невже я й справді міг би одружитися з Сюзанною?.. — подумки спитав себе Жорж. Потім знизав плечима. — Це ж нісенітниця!.. Хіба батько погодився б?»

Він усе ж таки дав собі слово, що відтепер буде уважніше стежити за тим, як ставиться до нього пані Вальтер, не думаючи про те, чи буде йому з цього яка-небудь користь.

Весь вечір його не полишали спогади про кохання а Клотільдою, ніжні й разом з тим чуттєві спогади. Він пригадував її жарти, витівки, їхні прогулянки. Він казав собі: «Вона справді дуже мила. Завітаю до неї завтра ж!»

Другого дня, тільки-но поснідавши, Дю Руа подався на вулицю Вернейль. Та ж сама покоївка відчинила йому двері і спитала фамільярно, свійським тоном прислужниці дрібних буржуа:

— Як ся маєте, пане?

— Дуже добре, дитино моя, — відповів він.

І він увійшов у вітальню, звідкіля лунали непевні звуки — Лоріна невправно розігрувала гами. Він гадав, ще вона кинеться йому на шию. Але дівчинка поважно підвелася, церемонно привіталась, як це зробила б доросла особа, і гордовито вийшла.

Вона поводилась, мов ображена жінка, і це вразило Ди Руа.

Ввійшла мати. Він схопив і поцілував її руки.

— Як часто я думав про вас! — сказав він.

— І я теж, — відповіла пані де Марель.

Вони сіли. Усміхаючись, дивились одне одному в вічі, відчували бажання поцілуватись.

— Моя люба, маленька Кло, я кохаю вас!

— І я теж.

— Значить… значить… ти не дуже гнівалась на мене?

— І так, і ні… Це мене болісно вразило, але потім я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала собі: «Нічого! Він повернеться до мене рано чи пізно».

— Я не наважувався прийти. Я питав себе: як мене зустрінуть? Не наважувався, хоча мені до жаги кортіло… А скажи-но мені, що це з Лоріною? Вона ледве привіталася зі мною і вийшла просто-таки розлючена.

— Не знаю. Але з нею не можна більше говорити про тебе, відколи ти одружився. Мені здається, що вона ревнує.

— Та що ти!

— Так, коханий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а каже: «Пан Форестьє».

Дю Руа почервонів, потім, присунувшись до молодої жінки, мовив:

— Дай твої губи.

Вона виконала його бажання.

— Де ми зможемо побачитися знову? — спитав він.

— Та… на Константинопольській вулиці.

— Як?.. Хіба квартира ще вільна?

— Так… Я залишила її за собою.

— Залишила за собою?

— Атож, я сподівалась, що ти повернешся до мене.

Гордовита радість сповнила груди Дю Руа. Так, вона дійсно кохає його — справжнім, постійним, глибоким коханням!

— Як я кохаю тебе! — шепнув він. Потім спитав. — Як ведеться твоєму чоловікові?

— Дуже добре. Він пробув тут цілий місяць і тільки позавчора виїхав.

Дю Руа не міг стриматись від сміху:

— Як це вчасно!

Клотільда наївно відповіла:

— О так, дуже вчасно. А втім, він не заважає і тоді, коли тут. Ти ж знаєш.

— Так, це правда. Він, зрештою, чудова людина.

— А ти? — спитала вона. — Як ти почуваєш себе в новому житті?

— Ні добре, ні погано. Моя дружина — це моя товаришка, моя спільниця.

— І це все?

— Це все… Що ж до серця…

— Розумію. Проте вона мила.

— Так, але вона мене не хвилює.

Він наблизився до Клотільди й прошепотів:

— Коли ми побачимось?

— Та завтра… якщо хочеш.

— Гаразд. Завтра, о другій пополудні?

— О другій пополудні.

Дю Руа підвівся, щоб попрощатись, і трохи ніяково пробурмотів:

— Знаєш, я хочу взяти на себе квартиру на Константинопольській, неодмінно. Щоб ти ще платила за неї!

Клотільда в захваті поцілувала його руки й прошепотіла:

— Роби, як сам схочеш. З мене досить того, що я зберегла її для наших побачень.

І Дю Руа пішов, щиро втішений.

Проминаючи вітрину фотографа, він побачив портрет повної жінки з великими очима, що нагадала йому пані Вальтер. «Нічого, — подумав він, — вона, мабуть, ще не погана. Як же це вийшло, що я досі не звертав на неї уваги? Побачимо, як вона зустріне мене в четвер».

Він ішов, потираючи руки, сповнений глибокою радістю, радістю успіху, егоїстичною радістю спритного чоловіка, якому щастить в усьому, витонченою радістю, що складається з того підлещеного самолюбства та задоволеної чуттєвості, які дає успіх у жінок.

У четвер він спитав Мадлен:

— Ти не підеш на змагання у Ріваля?

— О ні! Мене це не цікавить; я піду краще в Палату депутатів.

І Дю Руа заїхав до пані Вальтер у відкритому ландо, бс стояла чудова погода.

Він здивувався, побачивши її — такою вродливою і молодою здалась йому ця жінка. Вона була в світлому вбранні, і в невеличкому вирізі корсажа крізь біле мереживо прозирали пишні груди. Ніколи ще вона не виглядала такою свіжою. Він визнав, що вона таки досить спокуслива.

У неї був, як звичайно, спокійний і коректний вигляд, пристойні манери доброчесної матері, тим-то вона й не приваблювала нескромних поглядів чоловіків. До того ж, зрештою, вона і розмовляла тільки про загальновідоме, визнане, помірковане, її думки були розважливі, методичні, впорядковані, далекі від будь-яких крайностей.

Дочка її, Сюзанна, вбрана в рожеве, нагадувала свіжо полакований малюнок Ватто, а старша сестра схожа була на гувернантку, якій доручили супроводити цю гарненьку дівчину-ляльку.

Перед входом до Ріваля стояв уже цілий ряд екіпажів. Дю Руа запропонував руку пані Вальтер, і вони ввійшли.

Змагання було влаштовано на користь сиріт шостої округи Парижа, під опікою всіх дружин сенаторів та депутатів, що були зв’язані з «Французьким життям».

Пані Вальтер обіцяла прийти з дочками, проте відмовилась від звання дами-патронеси, бо своїм ім’ям вона допомагала тільки в справах, що їх організовувало духовенство, — не тому, що була надто побожна, а тому, що її шлюб з іудеєм накладав на неї, як вона гадала, певні релігійні зобов’язання; тим часом це свято, влаштоване журналістом, набувало якогось республіканського забарвлення і могло здатись антиклерикальним.