Читати книгу - "І будуть люди"

Натиснув на кнопку, наказав черговому, що заскочив до кабінету:

— Вишикувати всіх бійців з повним боєкомплектом! Повантажити на тачки кулемети!

Швидко підійшов до телефону, крутнув ручку:

— Гінзбурга!.. Негайно!..

— Який там у біса заколот, що ти вигадуєш! — розсердився Гінзбург, вислухавши Ляндера. — Ану, зайдіть до мене!

Ляндер ображено знизав плечима, розвів безпомічно руками: як можна плідно працювати з отаким секретарем! Ні, з нього досить! Досить, досить і досить!

— Що ти пропонуєш? — запитав Гінзбург начальника ДПУ, вислухавши слідчого та голову сільради.

— Силами ДПУ і міліції оточити село! Провести повальні обшуки! Заарештувати всіх учасників заколоту!

— І настроїти проти себе всіх людей, — підсумував Гінзбург — Підвода тут? — це вже до моряка.

— Тут.

— Тоді поїхали.

— Що ти збираєшся робити? — занепокоївся Ляндер.

— На власні очі пересвідчитися, що то за заколот.

— Я складаю із себе всяку відповідальність!

— Складай, складай...

— Я буду доповідати в губернію!

— Доповідай, доповідай... Тільки не здумай, доки я повернуся, посилати в село міліцію!

Натовп, що юрмився три години біля хати отця Віталія, значно порідшав: чоловіки розійшлися, лишилися переважно літні жінки та діти.

— Стережуть, — похмуро сказав моряк, натягуючи віжки. Забачивши підводу, жінки завмерли, роздивляючись, хто ж то приїхав, а від гурту метнулися дитячі постаті: в усі сторони — тільки п’ятами замиготіли.

— Побігли за підкріпленням, — ще більше спохмурнів моряк.

— Може, розвернути підводу, — пораяв боязко лікар.

— Навіщо?

— Бо так не встигнемо утекти!

— Постійте тут, — сказав Гінзбург, злізаючи з брички.

— Товаришу Гінзбург, ви куди?

— Товаришу секретар, хоч пістолет візьміть!

Гінзбург досадливе відмахнувся, — одстаньте! — непоспіхом пішов до жінок, шо вороже дивилися на нього.

Простоволосий, у вицвілій гімнастерці, у стоптаних чоботях, він ішов так спокійно, наче всі оті жінки бозна-як любили його. Лише права щока трохи більше посіпувалася, ніж звичайно, та неприємно холодило у грудях.

— Тільки так, — сказав Гінзбург, підійшовши до гурту, — давайте наперед домовимось: не кричати. Бо в мене голова не витримує крику...

І доки жінки, пороззявлявши роти, роздивлялися Гінзбурга, він, не даючи їм отямитись, продовжував:

— Я натомився, хочу присісти. Можна?

Прийшов до хати, сів на призьбу, пригладив волосся, запросив і жінок:

— А ви чого ж стоїте? Незручно якось: я сиджу, а ви стоїте. Сідайте, місця всім вистачить, — і посунувся трохи, наче звільняючи місце.

І хоч жінки, зовсім уже спантеличені, не сідали — переступали босими ногами, Гінзбург відчув, що між ним і натовпом простягнулася ниточка. Хай іще тоненька й непевна, але це вже не так важливо: головне, що вона була, існувала, ота ниточка, і він не дасть їй урватися.

— Не хочете?.. Ну що ж, поговоримо й так... А я вже скористаюся правом вашого гостя: посиджу... Ви ж не будете гніватись на мене за це?..

І — приязний, відвертий усміх. Ще одна ниточка до жіночих сердець!

— А тепер розкажіть, що тут у вас трапилось... Тільки не всі разом... Хто тут у вас Варка?.. Ви Варка?.. От ви й роз­кажіть...

Слухав уважно Варку, що, збуджуючись од власної розповіді, зривалася на крик, слухав і кивав головою, наче притакуючи, немовби погоджуючись із нею. Коли Варка замовкла, Гінзбург задумливо провів долонею по непокірній чуприні, вже іншими, дуже серйозними очима подивився на жінок:

— Що ж, давайте спробуємо розібратися... Бо я, на жаль, особисто не був знайомий із вашим священиком... Ви кажете, що він був дуже хорошою людиною?

— Ангелом, а не людиною!

— Святим чоловіком!

— Та такого батюшечки не було і вже більше не буде!

— І не виступав проти Радянської влади? — ставить ще одне запитання Гінзбург.

— Не виступали... їй-богу ж, не виступали!

— І в проповідях провозглашали, що раз всяка власть од Бога, то ми, християни, повинні коритися власті...

— Хоть вона й від антихриста!

Гінзбург не міг не всміхнутися на останню фразу, бовкнуту в святій простоті он тією бабусею: стоїть сухенькою печеричкою, підпираючись костуром, шамотить запалим, зморщеним ротом, від якого давно віє могильним смутком.

— І будинок під школу віддав добровільно?

— Еге, самі віддали, самі, ніхто їх не силував!

— Так і на сходці сказали...

— То що ж це виходить, товариші жіночки? — звівся на ноги Гінзбург. — Ваш священик був прекрасною людиною, не виступав проти Радянської влади, навіть більше: закликав визнавати, коритися їй, віддав добровільно будинок під школу, а ми взяли та й убили його! Яка рація була нам убивати отаку корисну Радянській владі людину? Якої вигоди хотіли ми цим добитися?.. Адже невідомо, кого пришлють на місце забитого. Може, такого, що почне молитися проти Радянської влади, підбурювати трудящих. Немало ж іще таких служителів культу, що сплять і бачать, як би повалити владу робітників і селян...

— А хто ж тоді їх устрелив? — захищалась уже Варка.

— От для цього ми й приїхали, щоб вияснить та розіб­ратися...

— Дак вони ж їх різати збиралися!

— Не різати, а тільки кулі дістати. Є у нас підозра на одного бандита, — злукавив Гінзбург. — Але цю підозру треба підтвердити фактами...

— А нащо йому, бандитові тому, батюшку та матушку було вбивати? Він же й пір’їни із чужої хати не взяв!

— А може, на те, щоб підбити вас на виступ проти влади, — відразу ж знайшовся Гінзбург. — Може, це не просто бандит, а замаскований білогвардієць, агент світової буржуазії... — кував гаряче залізо секретар повіткому. — Тож допоможіть нам виявити справжнього злочинця, бо ми не менш зацікавлені в тому, щоб докопатися правди...

Лише тепер, коли Гінзбург відчув, що він переміг, коли навіть найбільш войовниче настроєні жінки, отакі, як оця Варка, що погодитись погодилась, а й досі, бач, не випускає із рук свого трофея — пом’ятої, пошарпаної, з пообриваними стрічками безкозирки голови сільради... коли навіть отакі жіночки сказали мов з примусу: «Що ж, якщо так уже треба... Хіба щоб спіймати отого бандита...»; коли й чоловіки, що встигли повернутись до гурту, закивали чубатими головами: «Що треба, то треба... А ми що ж... Ми не проти...» — лише тепер відчув секретар повіткому, в що обійшлося йому оце півгодинне напруження. І йому, хоч до цих пір не переносив тютюнового диму, раптом захотілось курити. Може, тому, що дуже вже сіпалася права щока, прямо-таки витанцьовувала кожною жилкою; може, тому, що тремтіли руки; а може, тому, що весь був розбитий нелюдською втомою і хотілося лише одного — опинитися десь на безлюдді, сісти під якимось деревцем, обпертись об нього спиною, заплющити очі...

Похорони відбулися на третій день вбивства, у неділю, в ясний та погожий день. Сумно бемкав дзвін, терзаючи серця, спливали сльозами родичі забитих. З’їхалося багато