Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Да-а-а! — простогнала баба. — Премія сто рублів, а туйки уже набігло сто двадцять. Якось тото плюси з мінусами розбігаються.
— Мамо, ви менше слухайте, лепавого ковдуша, — грізно глянула тітка на мого нянька. — Він, якщо треба, украде собі! А нам Богонько того таланту не дав.
— А што, злодійство — то не є робота? — витягнувся, як пітон, батько. — Злодієві сороки у шапку несуть!
І тут батько запустив мискою у дорогу сестричку. Маргарита віртуозно відхилилась, і по голові дістав дід Соломон.
— Но та тут, як усе: діти б’ються, а у вітця на голові когути несуться, — по-філософськи підсумував Соломон.
Інцидент із дідовою головою остудив інші голови, і приступили до останнього ребусу: як бути із путівкою у піонерський табір.
— Як бути, — стенув плечима батько. — Дамо її Митькові, дітвак заслужив, — нянько з ніжністю погладив мене по мудрій голівці.
— Мамо, майте ще хоть жменю пасулі в голові! — аж підскочила Моргіта. — Та сей збийвіч не лиш табір спалить, а й усіх піонерів потопить. Отоді, дорога мамко, ви воістину дістанете премію! Сталінську: двадцять п’ять годів сибірського лагеру. Сесе на ліпший случай! А так, може, капут, аншлюс і мотузку на шию!
При цьому дорога тітка Маргарита дивилась на мене такими очима, як римляни на Нерона, коли той спалив торговий центр міста.
Засторога тітки у значній мірі згамувала бажання нянька і Фіскарошки відправити мене на відпочинок у колі сов’єтських піонерів та ідейне перевиховання. Тітка, може, хоч трохи й дурнувата і пересолила страху, але і я — що правда, то правда — не яблучко із райського саду, а скоріше замаскований змій-спокусник. Тим більше фамільний досвід показував: відправ мене бодай на короткий час у пансіонат із ангелятами, у благородних створінь за айн момент почнуть замість крильцят хвостики рости.
— Но, а што — тогди відкажемося од путівки? — запитала розгублено баба.
— Ні, ми нашого діда Соломона туди відправимо, — порадив щиро я. — Підріжеме йому труси, на шию пов’яжемо тітчину червену хустку, сунемо в руки трубу і — маршірен, діду, за сов’єтську власть!
— А чого? — просвітлено сказала Фіскарошка. — Діда можна би і в піонерлагірь: він і так всю жизнь не виходив із дітського возраста.
— Ви, мамко, не дуже смійтеся, — попередила тітка. — Якщо хто і заслужив путівку на отдих, то мій Володько. І так сиротою росте, без вітцівської любові… Усі ви проти нього!
Володько — мій двоюрідний брат, мешкає із тіткою у Мукачеві. Маргарита постійно кпинить бабу, бо, мовляв, та не дала їй вийти заміж за руського офіціря. Від нещасливої любові до нього нібито і пішов Володька. А в родині кажуть: бреше тітка, нагуляла синка — й сама не зна від кого. Коротше, Володька ніякий там не сердешний сиротина, а звичайний байстрюк, а по-нашому — смолавий копилець!
Після довгих дебатів рада фамільних старійшин винесла остаточний вердикт: із майбутньої літературної премії Фіскарошки двадцять рублів піде вуйкові Петрові на штани, п’ятдесят рублів тітці Моргіті на спідню білизну, авби голову не губила перед дохторами… Ну і тридцять рублів розділять баба із дідом: Фіскарошці на будюгови, тобто труси, а дідові на багов, тобто махорку… Нам же із няньком дісталась велика фіга із маком: якщо нам дуже пече, най собі вкрадемо. Мовляв: вітчизна широка, колгосп великий, а ночі довгі і темні! Отож, Богонько вам у поміч, дорогі родаки!
У якому лахмітті б не ходила, яких би збитків і принижень не терпіла, але рано чи пізно Справедливість торжествує і отримує жезл переможця. Так сталося і в нас з няньком. В той час, коли безбожна рідня уже тішилась новенькими ногавицями, будюговами, спідньою білизною, а тітчин копилець розучував піонерський марш, я з няньком, аби доказати сімейці, що ми теж не безталанні, цілими ночами носили міхами із колгоспного поля все, що трапилося під руку: овочі, фрукти, зерно, а одного разу навіть свинча пригнявили… За кілька ночей ми стали вдесятеро багатші від бабиної премії, проте жаль і образа давили нас нестерпно і постійно. Яка несправедливість! І тут явилась Справедливість! Вона приїхала на військовій полуторці із Мукачева. Машина долізла до середини Небесі, тут розсердилась, кілька разів невдоволено фуркнула, потім голосно вилаялась і вмовкла. І Справедливість, пожурившись, затягнулась махоркою й собі смачно виматюкалась і рушила у бік нашої хати пішки.
Баба Фіскарошка саме оповідала дідові Соломонові, якими красними снами вона розродилась цієї ночі.
— Виходжу я, Мішку, ніби на двір. А на нашій черешні, наче білі голуби, янголики сидять. Рядочком так сидять і, головне, на кожній гілочці. А я собі думаю: спасибі тобі, Господи, що дав грішній сиротині таке провидіння — увидіти дерево, на якому живуть янголи.
— О, сесе, Марько, чудотворне, велике знаменіє, — мовив подивовано дід. — Коли у сон праведниці залетить янголик, та ще й білий — благая вість чекає челядину.
В цей час луснула хвіртка і у двір увійшла по-бабиному благая вість, а по-нашому із няньком — Справедливість. Вона була у військовій формі, висока, з пістолетом на поясі і ледь не до землі довгими руками. А супроводжував її сільський голова на прізвисько Пірат.
— Ой, Мішку, твої би слова та й Богонькові у вуха — іде до нас благая вість. Видати, пани начальники мені премію за стихи несуть! — радісно закококала Фіскарошка й навіжено закрутилась по хаті давати ладу.
У двері
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.