Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Ще дехто називав її шанобливіше: Віра Іванівна. Це — її постійні клієнти. А ще ж зовсім недавно в пресі Франції та Росії її величали (з натяком на деяку частку містики) не інакше, як — «таємнича дама». Або й просто — Мадам (у Франції чи Госпожа в Росії). Але то було вчора, а сьогодні (що тільки з нами часом не витворяє життя та його обставини!), усіма забута, вона працювала поденщицею на лісопильному заводику Таллінна. Робота була непрестижна і тяжка — баба Віра в довгім брезентовім фартусі, у таких же рукавицях та гумових чоботях тягала з-під пилорами чималі корзини з тирсою, прибирала кору та обрізки — і це вона, вчорашня — ТАЄМНИЧА ДАМА! За день так вимотувалась, що під вечір ледве на ногах трималася. І це в її шістдесят три роки. Життя здавалося вже прожитим. Мабуть, так воно й було. Навіть замолоду вона ніколи не відзначалася здоров’ям, була хирлявою, а під старість снаги, ясна річ, не прибавилося, навпаки.

Але… Куди подітися? Та й жити треба було за щось. Власне, доживати віку, що так передчасно зійшов нанівець. (А блискуче ж розпочався і блискуче потім тривав!). Заробіток був абиякий, тож вечорами баба Віра підзароблялася ще й на картах — була вродженою картяркою. Клієнти в неї завжди водилися і карти якось допомагали зводити кінці з кінцями. Аби не померти голодною смертю. Була вона грамотною, тож її обіцяли перевести в контору — сухо, чисто і затишно, і робота не пильна, не на жахливих протягах, але… Обіцянки швидко даються та не швидко виконуються. Так баба Віра й не дочекалася обіцяного. Злягла. Протяги, що вільно гуляли в пилорамі, доконали її. Ідучи на роботу, промокла на холодному дощі зі снігом, кашляти почала, хиріла, хиріла і — злягла…

— Це вже… все, дитино моя, — дивлячись кудись мимо дочки, сказала, як невидиму риску підвела. — Не думала, що так рано…

— Не падай духом, мадам Крижанівська, як тебе колись величали у Франції, — силкуючись бути бадьорою, вигукувала дочка.

— Тепер вже ні Франції, ні Росії… Нікому не потрібна. Скінчився мій час, наче вранішній туман…

— Полежиш, відігрієшся вдома, мамулечко моя, воно й мине, і ти знову будеш у всіх на слуху, таємнича моя дама.

— Минулому немає вороття, дочко.

— Але треба надіятись — як би там не було. Надія ніколи не…

— Не залишає людину? Це ти хотіла сказати? — Дочка кивнула: — Але надія мене вже й залишила — я вже й попрощалася з нею. А заразом і з життям. — Мовчала, збираючись з силами. — Мадам Крижанівської більше немає, а є якась… задрипана баба Вєрка, поденщиця і картярка. Отакий у мене вже статус. Та й для чого життя мені потрібне? В чужій країні. Біля розбитого корита. Кому якась там баба Вєрка потрібна?

— Невже тобі не допоможе… ВІН?

— Рочестер?

— Так, Вчитель. Треба його викликати. Він раніше тебе виручав, хоч я ніколи не вірила в його існування та все… Допомагав колись, допоможе й цього разу…

— У мене вже немає життєвої енергії, щоби Рочестера… викликати з астрального світу. Там, — кивнула на замерзле вікно, — за морозами, в холодній далині, у немислимих просторах Всесвіту, де сяють зорі, він, Рочестер. Але він так високо й далеко, що мені до нього… не догукатися. Вже не догукатися, — дихала важко, зі свистом — боліли груди простуджені на пилорамі на протягах. — Та й потім… Все, що мені було долею визначено зробити, я зробила в цьому світі, інше мене нині хвилює. За що мене поховаєш, як у хаті нашій, у бараці — жодної купюри. Правда, на лісопильні мені не заплатили за останній тиждень. Підеш в контору, попросиш. Та якось і загребете… Хоча земля зараз від морозів кам’яна. Чи ж хто візьметься в таку хугу могилу довбати? (В дочки ледь не вихопилося: «Візьмуться, візьмуться, аби гроші…» та вчасно прикусила язика). А втім, ще ніхто з того світу назад не повертався — знайдеться й мені там місце. Гірше, що тебе залишаю в чужій стороні серед чужих людей. Від цього на душі тяжко… А нічого не вдієш — така мені випала карта, як я часто повторюю клієнтам, коли їм ворожу… Випала карта і все тут… Прощай, дочко і не поминав лихом. Подай мої книги, які там у нас примірники вціліли. Хочу востаннє на них подивитися… Та ще, як сили стачить, потримати їх у руках… Це мої діти. Як їм буде без мене? В цьому світі? Чи ж хто хоч згадає їх, як мене не стане?

— Може б ти на карти кинула, мамо?

— На свою долю? Гм… Собі жодна ворожка, яка поважає себе, ворожити не буде. Це, зрештою, не естетично. Та я і без карт знаю, що мене чекає — забуття. Суцільне забуття!

Так закінчила своє недовге земне життя відома до революції російська письменниця Віра Крижанівська. Про таких, як вона, тоді казали: із бувших… І права на майбутнє в царстві більшовиків такі вже не мали. Як й взагалі, на подальше життя. Нова влада їх, недобитих, просто викреслила із списку живих…

За походженням Віра Іванівна з тамбовських дворян, де було коріння її роду. Але народилася у Варшаві — там її батько, генерал— майор командував артилерійською бригадою. Дівчинці виповнилося десять років, як батько негадано помер і сім’я залишилася чи не в злиднях. Якось вдалося Віру прилаштувати до Петербурзького духовного товариства благородних дівиць, через рік вона поступить до Санкт-Петербурзького училища святої Катерини — т. зв. Катерининський інститут, — але через слабке здоров’я та фінансові негаразди змушена буде залишити його. На тім і завершить офіційну освіту. Навчатиметься вдома.

А далі все зміниться як за помахом чарівної палички. У дев’ятнадцять неповних років Віра поїде