Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Біля ЖЕКу двірники розбирали реманент: блискучі відра, нові березові віники, залізні совки, лопати. Поглядом я почала шукати свою знайому. Катрусиної мами ніде не було видно. Й раптом я боляче отримала по голові чимось слизьким і дряпучим. Хтось огрів мене новою березовою мітлою, виготовленою ще напровесні, бо навіть із засохлими чорними сережками — одну з них я знайшла у своєму ліфчику вже вдома, коли перевдягалася. Удар, другий, третій, четвертий! Мені потемніло в очах. Била мене п’яна Катрусина мама. Катрупила безжально, мовчки, старанно наносила мітлою по голові удар за ударом, наче перед нею стояла не шкільна подруга доньки, а лютий ворог. Кричала й обзивала мене останніми словами вже пізніше. Власне, аж тоді, коли жінки покинули своє двірницьке причандалля, кинулися мене рятувати й відтягли її.

Катруся не вступила… Це довго боліло ще більше, ніж синці й подряпини від ударів її матері. Але хіба хтось мене міг зрозуміти?

Інститутське життя закрутило-завертіло мене у такій кольоровій веремії, що ніколи було й угору глянути. На першому курсі завжди найтяжчі предмети. Старослов’янська, історична граматика, давня українська література — якби ці предмети вивчалися на третьому або четвертому курсі, стояв би «стогін вавилонський і скрегіт зубовний». Але перелякані першокурсники — виженуть з інституту! — тільки били копитами кам’янисту землю науки й у поті чола по крупинці натужно вигрібали життєво необхідні знання. Було тяжко навіть мені з прекрасною шкільною підготовкою і непересічними природними здібностями. Проте всі, без винятку, одногрупники таки гризли граніт науки. У бібліотеках: як інститутській, так і обласній та кількох міських, — студентські черги, здавалося, ніколи не закінчувались, а в читальному залі молоді люди сиділи до того часу, поки черговий бібліотекар голосно не сповіщав: «Бібліотека зачиняється!». Підручників не вистачало. Ксероксів не існувало. Інтернет був ще тільки в найвідчайдушніших мріях його творців. Проте ніхто з нашої студентської братії не виривав сторінки з книг, а на практичних не скаржився, що йому не створено належних умов для навчання.

Гуртожитське життя також вирувало, клекотіло, кипіло й деколи аж збігало на гарячу плиту життя. Ми не просто мирно співіснували під одним дахом, а й розуміли одне одного навіть у ті моменти, коли взагалі було важко щось збагнути. Пам’ятаю, як Анеля привезла з дому цілого обскубаного й випотрошеного півня і поклала його варити, а зі спільної кухні по всьому довжелезному коридору нашого поверху пішли такі ресторанні пахощі, що аж у ніздрях залоскотало. Ми поквапно готувалися до практичної з фольклору, але все одно через кожні п’ять-десять хвилин бігали на кухню: чи скоро? Нарешті Анеля вхопила рушник і пішла забирати каструлю зі звареним півнем у кімнату. Та — о горе! — бульйон кипів, а півня в ньому не було. Дістав півень ноги. Тільки масні патьоки, що поцяпали на підлогу, вказували, в які двері утік пернатий. Утім, який він пернатий, якщо давно обскубаний? Анеля тільки скрушно процитувала класика: «Умом Рассєю не панять. В Рассєю можна толька вєріть». У тій злодійській кімнаті, куди вели краплини жирного бульйону з нашого півня, жили хлопці з істфаку. Третьокурсники. Та як ми не гримали у двері й не погрожували їм громами й блискавками, нашим деканом і куратором, коменданткою Гепардівною і власними батьками, ніхто нам так і не відчинив. А через тиждень мешканці тієї ж оселі принесли нам винограду, ще й похвалилися, що «матєряльчік, тоже, небось, крадений», але навіть із такими застереженнями від гостинця ми не відмовилися і півня їм пробачили.

Надворі стояла золота осінь. Оранжево-багряні клени й жовті, аж золоті, каштани в парку так і вабили закохатися й постояти під цими деревами, помилуватися зорями, а якщо надворі хмарно, — то хоч ліхтарями, яких у парку вистачало. Дівочі серця аж тьохкали, так прагнули романтики, проте хлопців у гуртожитку було мало, а з міських найбільше, що можна було вполювати, — то хіба молодого шофера міського автобуса. На фабриках і заводах парубків пильнували тамтешні дівчата. На фізматі нашого педінституту, в інституті нафти й газу і в медінституті (а більше вищих навчальних закладів у Обласному Центрі й не було) за межі рідного клану женихів у жодному разі не випускали. Однокурсницям навіть там, де хлопців і дівчат у групах було порівну, треба було добряче постаратися, щоб не просто привернути до себе увагу, а й втримати у своїх руках, якщо вже попався, котрий кусався. Потенційні женихи прекрасно усвідомлювали свої переваги й піджартовували над тими, хто з великої любові чи зі ще більшої халепи мусив вести дівчину до шлюбу. Василь Калиновський, студент нашого інституту саме з тієї кімнати, в яку вже з бульйону вискочив Анелин півень, півтора місяця зустрічався зі студенткою зі спеціальності «Гірнича справа» інституту нафти і газу, хоча дівчата з рідного істфаку за ним мліли й горіли, палали й волали, а далі несподівано заявив друзям, що наступної неділі жениться, хоч уже через місяць має йти в армію. Звісно, хлопців відразу ж зацікавило, «па зальоту ілі па расчьоту», але Василеві було не до жартів. Перший сміхованець на факультеті тільки похнюпив голову й сумно визнав: «Віддав себе на офіру хитрій дівці з нафти й шміру».

Каштани й клени стояли прекрасні й сяючі довго: чорні стовбури, золотисто-жовте листя творили дивовижну гаму — поки в одну ніч приморозок не змушував їх скинути всі шати додолу. Та й тоді парк не втрачав своєї краси. Приємно було брести шелестким килимом, вибираючи собі для букету найкращі кольорові листочки. Або обсипати листям подруг. Або кататися на тому ж таки «чортовому колесі» і спостерігати згори, як парки й сквери набирають кольорів персидського килиму. Приємно, але дуже одиноко, самотньо. Тож вечорами дівчата відчиняли вікна й починали співати.

розпачливо рвалося на волю з третього поверху. Коли ж пісня гасла, вже з восьмого озивалися старшокурсниці провокативно-задеркуватою співанкою, що насправді вкладалася в народне прислів’я: «Не хочу — дайте, пустіть — тримайте, киньте за тин — та й мене за тим»: