Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Звісно, йому й тут зробили потачку - благородного ж бо виховання! Він утік, мовляв, до нестями перестраханий, щоби я не вбив, тож і кара випала йому легенька. А мене забили в кайдани, знов судили й вислали довічно. Правда, я таки не довічно лишився там, мій хлопче і його товаришу, бо ось же я тут.

Він знову витерся хустинкою, а тоді звільна дістав пучку тютюну з кишені, вийняв люльку з петельки, звільна ж натоптав її й запалив.

- А він помер? - запитай я.

- Хто помер, мій хлопче?

- Компесон.

- Я тільки одне знаю: як він живий, то сподівається, що я помер. А я про нього відтоді більше й не чув.

Герберт тим часом щось написав олівцем на розгорненій книжці. Коли Провіс, покурюючи люльку, задумливо втупився у вогонь, Герберт тихенько підсунув книжку мені, і я прочитав:

«Брата міс Гевішем звали Артур. Компесон - це той, що вдавав її нареченого».

Я загорнув книжку, відклав набік і ледь помітно кивнув Гербертові. Але ми не сказали один одному ні слова, а тільки дивились на Провіса, що стояв біля вогню й попахкував люлькою.

Розділ 43

Чи варто задумуватись над тим, якою мірою мою неприязнь до Провіса спричинила Естелла? Чи ж варто затримуватись у дорозі, щоб порівняти, в якому стані я був тоді, коли силкувався змити з себе тюремний бруд, готуючись зустріти її на поштовій станції, і в якому стані я був тепер, коли вражено думав про прірву, що відділяє гордовиту й вродливу Естеллу від переховуваного у мене засланця? Дорога через це не вирівняється, і кінець її не стане радіснішим, і ані йому від цього не полегшає, ані моя провина не зменшиться.

Провісова розповідь розбурхала нові страхи у моїй душі, чи то пак вони вже були в мені, тільки тепер набрали чіткішої форми. Якщо Компесон живий і довідається про повернення Провіса, то можна й не сумніватися, до чого це призведе. Ніхто краще за мене не знав, що Компесон смертельно його боїться, а маючи таку вдачу, як її змалював Провіс, він уже не промине нагоди остаточно спекатися свого лютого ворога і неодмінно донесе на нього.

Про Естеллу я не прохопився Провісові й півсловом, та й надалі не збирався цього робити. Але Гербертові я сказав, що, перше ніж їхати за кордон, мені треба побачитися з Естеллою та міс Гевішем. Це було того самого вечора, коли ми почули Провісову історію і залишилися пізніше вдвох. На другий же день я поїхав до Річмонда.

В домі місіс Брендлі до мене вийшла Естеллина покоївка і повідомила, що її господиня виїхала у провінцію. Куди саме? У Сатіс-Гаус, як звичайно. Зовсім не як звичайно, заперечив я, бо раніш вона ніколи туди не їздила без мене. А коли вона повернеться? Деяке зволікання з відповіддю ще більше насторожило мене; зрештою, я почув, що, на думку покоївки, якщо вона й повернеться, то ненадовго. З цих слів мені тільки одне стало ясно: що ясної відповіді я й не діждуся, і додому я їхав зовсім розгублений.

У черговій нараді з Гербертом, після того як Провіс пішов на ніч до себе (я завжди проводив його і завжди пильно розглядався на всі боки), ми дійшли висновку, що до мого повернення від міс Гевішем на поїздку за кордон не слід і натякати. Тим часом Герберт і я мали кожен поодинці обдумати, який краще обрати привід: чи прикинутись, наче ми злякалися, що хтось за ним стежить, чи мені висловити бажання поїхати у подорож, оскільки я ще ніколи не бував за межами Англії. Ми обидва були певні, що Провіс пристане на будь-яку мою пропозицію. Не менше ми розуміли й те, що неможливо надовго залишати його в такій небезпеці.

Наступного дня у мене вистачило совісті збрехати, що я обіцяв відвідати Джо,- хоча про яку вже тут совість говорити, коли я міг спекулювати Джо або його ім'ям! Провіса я попередив, щоб дуже стерігся цей час, а Герберта попросив пильнувати за ним так само, як я пильнував. Мене не буде тільки одну ніч, а повернувшись, я спробую заспокоїти його невтоленну жагу й візьму на себе роль марнотратного джентльмена. І в цю хвилину у мене - а як потім з'ясувалось, і у Герберта - промайнула думка, що, скориставшись цим, мабуть, найлегше буде вивезти його з Англії,- мовляв, щось там треба придбати абощо.

Забезпечивши собі таким чином можливість з'їздити до міс Гевішем, я вирушив раннім диліжансом ще затемна і був уже далеко від Лондона, коли зайнялося на день - боязкий, плаксивий і тремтливий, мов той жебрак, повитий клаптями хмар і руб'ям туману. Коли ми крізь мжичку під'їхали до «Синього Кабана», назустріч кареті з воріт вийшов із зубочисткою в руці - хто б подумав! - сам Бентлі Драмл!

І як він вдав, що мене не бачить, так і я вдав, що його не бачу. Вдавання це було дуже невправне з обох боків, тим паче, що ми обидва ввійшли до закусочної, де він тільки-но скінчив сніданок, а я собі щойно замовив. Бачити його в цьому місті - то було мені як ніж у серце, бо я дуже добре знав, навіщо еін сюди приїхав.

Сівши за свій столик, я прикинувся, ніби читаю стару газету - багату не стільки місцевими новинами, скільки сторонніми матеріями у вигляді кави, розсолу, рибного соусу, м'ясної підливи, вина й розтопленого масла, якими вона була густо поцяткована, немов слабувала на особливий різновид кору,- а він став перед вогнем. Через деякий час я відчув, що це його стояння страшенно ображає мене, і схопився на ноги, вирішивши усунути таку несправедливість. Я підійшов до каміна з наміром розворушити вугілля і, щоб дістати коцюбу, мусив простягти руку