Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

Ось як розповідає про це російська Вікіпедія на сторінці «Космическая гонка»: «Ближче до кінця Другої світової війни радянські, британські та американські військові змагалися в захопленні перспективних німецьких військових розробок і кваліфікованого персоналу. Найбільших успіхів тут досягли американці. Американські військові ставили за мету не допустити потрапляння цих технологій в руки комуністів – в ході операції «Скріпка» до США було вивезено ключову групу німецьких фахівців-ракетників, включаючи самого конструктора Вернера фон Брауна і готових зразків Фау-2 разом з усією технічною документацією і кресленнями, а все, що неможливо було вивезти, знищувалося.

Через це СРСР зміг отримати лише фрагментовані частини зруйнованих Фау-2, на основі яких радянські фахівці створили модель Р-1». Автори цього «шедевру» забули про кілька моментів. Далеко не все було знищено і СРСР отримав не лише «фрагменти», але й кілька абсолютно цілих ракет ФАУ-2. А ще абсолютно цілий завод з їх виробництва в Пенемюнде, з усім обладнанням. І далеко не всіх німецьких спеціалістів вивезли до США, товаришеві Сталіну теж дещо перепало. Зокрема, близько 500 провідних німецьких спеціалістів в області ракетних технологій, з яких відібрали 180 найталановитіших і поселили на тихому острові Городомля посеред мальовничого озера Селігер, де вони й трудилися під мудрим керівництвом видатного спеціаліста Гельмута Греттрупа – колишнього першого заступника Вернера фон Брауна. До речі, Греттруп був розробником систем керування ракети ФАУ-2, тобто найважливішої і найскладнішої її частини.

І документи та креслення не всі до США потрапили – щось і до СРСР надійшло, і не лиш по ФАУ-2, але й по інших німецьких ракетних програмах: «Рейнтохтер», «Рейнботе», «Вассерфаль», «Тайфун». Знаєте, що таке «Вассерфаль»? Це німецька керована зенітна ракета, на основі якої німецькими спеціалістами в СРСР було створено зенітні ракети Р-11, Р-11ФМ та ін.

«Батько» радянської ракетно-космічної техніки Гельмут Греттруп (в центрі) після успішного запуску прототипу ракети-носія.

Загалом кажучи, Сергій Павлович Корольов має до створення отієї першої радянської ракети Р-1, про яку так красиво брешуть автори російської Вікіпедії, такий само стосунок, як алкоголік з освітою 3 класи сержант Михайло Калашников до автомату імені свого імені.

За Калашникова насправді працював Гуго Шмайсер зі своїми людьми, так само, як за Корольова – блискучий Греттруп. Щоправда, на відміну від Калашникова, Корольов мав великі організаторські здібності (основний його талант) та був здатен вчитися у тих таки німців.

«Саме «радянські» німці під керівництвом Г. Греттрупа, випереджаючи «американських» німців, у проєктах «своїх» ракет дали світу технічні рішення, нині хрестоматійні для усіх ракетників світу – головні частини, що відділяються, несучі баки, проміжні днища, гарячий наддув паливних баків, пласкі форсункові головки двигунів, управління вектором тяги за допомогою двигунів тощо. Маючи в своєму складі плеяду вчених зі світовим ім’ям, першочергово таких, як Хох (корифей у системах управління, помер в СРСР за загадкових обставин – «від апендициту»), Магнус (фахівець з гіроскопів), Умпфенбах, Альбрінг (учень самого Л. Прандтля!), Мюллер, Рудольф, не дивно, що саме вони вигравали усі конкурси уряду зі створення ракетного щита СРСР.

Ними було виконано проєкти балістичних ракет з дальністю польоту 600, 800, 2 500 і 3 000 км, на міжконтинентальну дальність (аналог Р-7), запропонована аеродинамічна схема для польотів космонавтів на Місяць (згодом використана у проєкті Н-1). Конічні відсіки – фірмовий знак німецьких.. і радянських ракетників до початку 60-х років» [191]. Коли в 1967 році вперше по телебаченню показали ракетоносій «Восток 8К72К», на якому запустили корабель «Восток-1» з Гагаріним, Гельмут Греттруп, як згадувала його дружина, мовчки плакав.

Він упізнав цю ракету. Ракету, «батьком» якої досі вважається Корольов… Усе, що створено у ракетній техніці на початок 60-х років – це спадок гітлерівських інженерів, а потім і їхньої роботи в СРСР, яка спиралася і на напрацювання радянських спеціалістів. Решта була лише подальшим розвитком без нових принципових розробок. Це і космічної галузі стосується, і бойових міжконтинентальних балістичних ракет, і ракет середнього радіусу. А от щодо їхньої начинки… 4 жовтня 1957 року подав сигнал перший в історії людства штучний супутник землі. Людство було в захваті.

Але була невеличка частина людства, яка переживала зовсім інші емоції. Вони бачили і чули над своєю головою не примітивний шматок металу, а ядерну боєголовку. Саме в цьому й був справжній сенс запуску супутника – показати передусім американцям, що океан їх відтепер не врятує. Назва радянського чуда техніки в газетах та кінохроніці, що їх випускали в маси – «Супутник-1». А кодова – ПС-1. І розшифровується ця абревіатура російською «Простейший спутник первый». Це недаремно.

Радянський супутник таки став першим у світі. Американці запустили свій менш ніж через три місяці, але все одно президента Ейзенхауера політики та журналісти піддали жорсткій критиці за те, шо той не випередив СРСР. А міг би? Міг. Радянський «простейший» мав примітивну конструкцію. Це була куля діаметром 58 сантиметрів і вагою 86,3 кілограмів. Всередині – передавач, вентилятор для його охолодження і 50 кілограмів електричних акумуляторів. Здійснивши 1440 обертів навколо Землі, він упав рівно через три місяці після запуску. Справді, це був величезний крок в історії світової космонавтики. Але практичної користі ПС-1 майже не мав, окрім як для радянської пропаганди.

Недаремно його приурочили до початку міжнародного конгресу з астронавтики у Барселоні, де академік Сєдов і зробив сенсаційну заяву. Увесь світ бачив титанічний успіх СРСР. Але світ не знав, що цей проєкт був дуже «сирим» і уже під час запуску двічі був на грані катастрофи через технічні неполадки.

1 лютого 1958 року ракета-носій «Юпітер-С RS-29» успішно вивела на орбіту перший американський супутник «Експлорер-1». Його маса була удесятеро меншою за масу радянського супутника, але за ваги лише 8,3 кілограми він містив у собі чимало наукової апаратури: лічильник Гейгера, датчик метеорних часток, передавач тощо. На відміну від радянського, американський супутник крім звичайних нікель-кадмієвих акумуляторів, мав сонячні батареї, що дозволяло отримувати постійне підживлення, тому «Експлорер» протримався на орбіті понад дванадцять років. На відміну