Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ясна річ, бувало й таке, що якийсь немолодий ґаздонька не надто радів, коли його молода дружина раптово зникала під час танців. Шукати й чатувати – сміх і сором, а не шукати і чекати самому після толоки – злість. І таке також бувало, як розказує пісенька під час святочного плєсання:
Ґазда із хати,
А ми до хати,
Стали в ґаздиньки
Меду шукати.
Але таке воно жіноцтво в горах: якщо їм Господь Бог дав усі частини тіла соковиті й здорові, то вже голову точно мають не намарно. То ж який там чоловік до чогось додумається. І про ці справи раніше багато не говорили. Як хтось комусь ставав на дорозі, то для того є бардка, аби дурну голову стяти, хоча тут геть інший патрон нагрішив. А нині намножилося стільки пліткарів у нашому краї, як насіяно. Може, це так, щоб показати свою мудрість, для дотепу. А може, й справді чимало бідаків скаплунених тим собі життя скрашують, що зі смаком оповідають детально, хто з ким де спав і о котрій годині. Є й такі, що про давнину лише плітки вміють плести і про своїх прабабок розповідають, котра з ким кохалася й обнімалася.
Але скажіть, чи хтось колись чув про Оленку Шкіндову? Чи годен щось розказати про цю дівчину, що її вибрав Дмитро? Спитайте про це найбільших балакунів. Тихе, таємне було те кохання, наче у найстидливіших і найдикіших птахів, у орлів та диких голубів. Хіба би буковинки могли щось вишепотіти. Але це не так! Наші буковинки, хоч і співають величніше за церковні хори, не подібні до людських співаків. Спів їхній звитий із самих таємниць. Лиш подають тобі знаки, щоб ти ще глибше замислювався й мовчав. Невже могли б виказати буковинки своїх друзів, своїх дітей? Хіба що якась білочка, полохлива вивірка, котрась із молоденьких, що, літаючи з дерева на дерево, заглядала крізь гілля й бачила, як Оленка лежала, опершись на плечі Дмитра, маленькими ручками розгортала йому кучері. Хіба що така лісова пліткарочка полетіла далі і скоренько вибовкала все перед лісовим народом.
Оленка була чорноока, стан мала дуже тонкий, руки та ступні маленькі, обличчя сміливе, рішуче. Очі чорні, глибокі, але суворі, а ніс рівний, гострий, мов викутий. Відразу помітно, що зі Шкіндового роду, чий предок шукав зачіпки з самим падишахом. Вона мріяла про те, щоб воювати. Вірила тільки у воювання. Весь час наполягала, що піде разом з опришками нишпорити, мандрувати і воювати по світі. Але Дмитро не хотів. Через це в них не раз бували сварки, але тільки й того, що вона сварилася, воркотіла високим голосочком, як розсерджена голубка, а Дмитрик або сміявся, або мовчав, але стояв на своєму. У Головах люди не надто любили Оленки Шкіндової (бо і Шкіндів не дуже любили, зате їх боялися). Казали: горда, гонорова дівка, а зла, сама злість, то шпарить, то морозить. А вперта яка, нікому й кроку не вступиться, хоч би й святі зійшли з неба. Натомість усі зі Шкіндового роду твердили, що Оленка – щоправда, трохи запальна й різка, але це все зі щирості, – серце має щире й міцне, як брильянт, дівка вірна, незрадлива, надійна, як кам’яні підвалини. Через це дехто у Головах підсміювався вже й з тих Шкіндівців, що її хвалили, бо відомо було, що перед тією бестією-дівчиськом усе від старого до малого навшпиньки ходило. Тому й казали недоброзичливці:
– Ой, добре ж то серце, добре і щире, от тільки ніхто й чхнути не сміє при тій шмаркатій відьмі. А брильянт так світить, що кожний очі тримає замружені, ані глипне.
Та Оленці було байдуже, що про неї хто казав, не слухала цього. Її обходило тільки, що вона сама каже. Бувало, мовить бистре слово:
– Бо – я – кажу вам слушно, – то вже цілий Шкіндів рід, чи старий, чи малий (і то кожен не аби який), усі ґречно слухали, побожно кивали головами. Хлопці не сміли, борони Боже, навіть наближатися до Оленки, ані жартувати з нею. Бо такі, що пробували, відразу дістали бардкою чи просто палицею, а часом гострим словом так рубнула, що його враз замурувало. Аж сміх було дивитися, як Дмитро мусив мирити побратимів з Оленкою. Вона не розуміла жартів, не любила сміятися й нічому не дивувалася. Зґрабна була і спритна, танцювала легко, як хмаринка, але хлопці боялися з нею танцювати. Бігала, скакала, кружляла, мов бойова яструбиця, завжди дивлячись просто перед себе, завжди випростана і смілива. Найпершою була до коня – так, як її прабабки. Як сіла вгорі на Просічному, то миттю злітала вниз стрімкою стежкою. А коня гнала так, що вітер свистав, земля дрижала, а кінь сапав, кректав та іржав від утоми й жаху. А Оленка й не гляне на нього. Одному тільки Дмитрові вдавалося змусити її сміятися та веселитися. Він говорив із нею, щось їй розповідав, часом співав, бо вона найкраще вміла його слухати. Коли вони далеко від людських осель ховалися десь у лісовій гущавині, сміялися разом щиро й голосно, наче два гірські потоки.
У той час Дмитро часто бував у батьківській хаті, пригортав до себе старечі лиця, мокрі від сліз, і старечі серця. Ніжився з ними, як колись це робив маленький Дмитрик. Не забував і свої буковинки, кожного бука вітав та обіймав.
Тоді ж у батьківській хаті він познайомився з молоденьким жидівським віщуном, якого Дмитрів батько привів у гори і прихистив, як сина. Світла голова був той молодий жид, ясноокий, блідий хлопець. Поважний, як старець, обізнаний з усілякими винаходами і мудростями. Ходив пущами сам, без зброї, і не мав страху, не боявся за себе. Так радісно було розмовляти з ним. То саме він розповів Дмитрові, що існує нове право, від самого Бога об’явлене, нова наука. Там у сокільській скелі, у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.