Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Римська цитадель у Херсонесі спочатку була невелика — усього 45 х 92 м, і та прибудована до давньої міської стіни. Потім її розширили на територію, раніше зайняту міським цвинтарем. Надгробки місцевих еллінів (поставлені ще у IV–III ст. до н. е.) по-хазяйськи використали у кладці нових стін. Головним призначенням цитаделі була охорона порту — адже саме з морем була пов’язана вся місцева стратегія римлян.

Розділена вулицями, що перетиналися під прямим кутом, цитадель була щільно забудована кам’яними спорудами. Стіни усередині цих споруд були оштукатурені й навіть пофарбовані. Збереглися сліди штукатурки зі слідами розпису. Знайдено також чимало уламків черепиці з легіонними клеймами, що нею були перекриті ці будівлі. Кожна казарма могла належати центурії, яка нараховувала, зазвичай, 80 осіб. Херсонеські казарми з їх шістьома – вісьмома приміщеннями свідчать або про більшу щільність розміщення особового складу, або про меншу чисельність підрозділів. Деякі приміщення могли належати середньому командному складу. У цитаделі також знайшли важкий кам’яний снаряд до великої метальної машини (збереглося навіть маркування!), що колись тримала під прицілом гавань.

Однак укріпленнями в Херсонесі римляни не обмежилися. Пам’ятаючи про проблеми, які виникли з таврами на узбережжі, вини вирішили спорудити опорний пункт на шляху до міст Боспору. На високому, скелястому мисі Ай-Тодор (територія сучасного Гурзуфа) знайдено сліди римської фортеці Харакс. Місце обране не випадково — у гарну погоду звідси можна побачити гори у районі Судака, а море проглядається на десятки кілометрів. Не випадково нині на вершечку мису розташовані маяк і спостережний пункт прикордонників. Археологи вважають, що сучасний комплекс споруджений саме на місці римського преторія.

Тут були споруджені потужні кам’яні стіни (дві лінії) з баштами та казарми. У фортеці був басейн для води, терми і кілька святилищ — все, що треба для життя. Для забезпечення водою були використані джерела біля підніжжя Ай-Петрі. Цікаво, що при відступі у ІІІ ст. римляни, мабуть, зруйнували водогін — вода у басейн перестала надходити. Тому після них ніхто так і не зайняв фортецю, позбавлену інших джерел вологи, оскільки наступні володарі цих місць (аж до кінця ХІХ ст.) так і не опанували таємниці спорудження водогонів.

Оточена укріпленнями територія сягала 4,5 га. Знайдені фрагменти латинських написів відкривають деякі сторінки з історії фортеці. Завдяки ним стало відоме ім’я одного з комендантів укріплення, прочитане на фрагменті кам’яного вівтаря: Марк Геміней Фортіс. В одному з приміщень виявлено запаси ядер до метальних машин: понад 700 виробів. Машини могли бути задіяні як проти нападу із суходолу, так і проти ворожих кораблів. Ними можна було поповнювати і корабельні запаси, адже метальні машини використовували і на флоті.

Фортеця стала важливим пунктом для спостереження за узбережжям і рухом кораб­лів. Оскільки перекидати війська у віддалені місця кримського узбережжя реально можна було лише по морю, подібна база була дуже важлива для забезпечення римської присутності в Криму.

У Балаклаві, що розташована неподалік Херсонеса, було розквартировано римські війська — зокрема кавалерія, ала Атекторигіана. Звичайна чисельність такого підрозділу — до 500 вершників. Про його присутність відомо завдяки знахідці надгробка кавалериста — Юлія Валента. Побували там і солдати I Італійського легіону, про що свідчить знахідка постаменту статуї Геркулеса із присвятою августу Антоніну Пію, а також імператору Марку Аврелію військовим трибуном I Італійського легіону Антонієм Валентом за допомогою центуріона Новія Ульпіана. Це відбулося, на думку дослідників, між 147–161 р.

Статуя була поставлена не просто неба — поруч із нею знайдена ще одна плита, напис на якій повідомляє про відновлення храму Юпітера Доліхена, — Юпітера Кращого, Найбільшого, божества, яке особливо вшановували римські військовослужбовці. Коли римляни пішли, храм занепав. А рештки його мармурових колон використали у середні віки для виготовлення боєприпасів до метальної машини, встановленої у XV ст. над входом до балак­лавської бухти.

Однак самими базами та фортецями для розташування підрозділів римляни не обмежилися. Адже слід було наглядати за тим, аби вороги зненацька не потрапили в околиці Херсонеса, аби завдати шкоди місцевим виробникам, а відтак — і Риму. Тому на підступах до «економічної зони» міста було облаштовано кілька спостережних пунктів. Точне число цих військових об’єктів, мабуть, було відомо командуванню у Херсонесі — але це була військова таємниця, не засвідчена жодними документами. Проте археологам майже через два тисячоліття таки вдалося виявити деякі з них.

Так, низку сторожових башт, точніше те, що від них залишилося, виявили на схилах Сапун-гори. На північному березі севастопольської бухти була стоянка військ. Дорогу з Балаклави до Херсонеса прикривало укріплення з кількома кам’яними баштами і стінами, оточене ровом. Ще два пункти зі слідами перебування римських військових знайдено у Хомутовій балці та балці Бермана. Таким чином, усі ближні підступи до Херсонеса було надійно перекрито.

Але на цьому римляни, схоже, не зупинилися. Їх сліди виявлено на таврському городищі Алма-Кермен, розташованому на північний схід від володінь херсонеситів. Воно контролювало шлях із Неаполя Скіфського на Херсонес. Розквартировані тут починаючи з ІІ ст. вояки не лише опікувалися кордоном, але, як показали розкопки, розгорнули власний бізнес, виготовляючи вироби зі скла.

Таким чином римляни облаштувалися в Тавриці так само ґрунтовно, як і на інших кордонах Імперії — з головною базою, сторожовими постами, висунутими на стратегічні напрямки фортецями. У майбутньому така інфраструктура могла бути використана не лише для оборони, а й для наступу. Крім того, економічна експансія з опорою на військові бази (і за участю військових) передувала розширенню меж імперії. Досвід, здобутий у ІІ–ІІІ ст., було використано у часи панування в Тавриці Візантії.

У другій половині ІІІ ст. із початком скіфських воєн римлянам довелося вивести гарнізони не лише з Усть-Альмінського городища, Балаклави, Хараксу, але навіть і Херсонеса — вони були потрібні для оборони провінцій. Однак Херсонес зумів протриматися — готи, навіть зруйнувавши оборонний пункт на Альмінському городищі (на той час гарнізон звідти було виведено) так і не зуміли подолати оборону міста, посилену в часи римської присутності.

Битви за Таврику

Михайло Відейко

У ІІ ст. до н. е. — І ст. до н. е. Таврика стала полем бою не лише між полісами, Боспором і скіфами — сюди завітали «важковаговики» із-за меж півострова, Понтійське царство, очолюване Мітрідатом  VI Євпатором, і Римська республіка. Саме вони врешті-решт з’ясовували стосунки, внаслідок чого на частині земель півострова майже на тисячу років домінування Риму. Місцевим — насамперед городянам еллінських міст на узбережжі — довелося звикати жити у нових умовах. Унаслідок цих подій на півострові війни майже не припинялися. Урешті-решт переможцем вийшов Рим, який за цей час встиг перетворитися з республіки на імперію.

Діофантові війни

Розстановка сил у Тавриці на кінець ІІ ст. до н. е. була наступною. У західній частині головним містом був Херсонес, який контролював значні території, зводячи на них не лише садиби і опорні пункти, а навіть залежні від нього міста, як-от Керкінітіду та Калас Лімен (що можна перекласти, як «прекрасна гавань»). Як наслідок — зросли площі посівів і відповідно експорт хліба. У ті часи проблем зі збутом не було: Еллада, Рим — хліб був потрібен усім.

Східна частина Таврики