Читати книгу - "Паперові солдати"

— Що?

— Каже: тоді перебирайтеся до студії, можете після роботи займати звуковий цех, там ніхто не побачить. І погодився платити за моделей. Як тобі?

Титла недовірливо похитав головою:

— Коли я натякнув своєму нью-йоркському босові, що непогано було б повчити аніматорів класичного малюнка, він тільки посміявся. Каже, ви що, забулися, що малюєте мультики?

— Отож, а містер Дісней найняв нам професора, з яким ми розбираємо кожну позу, кожен рух. — Артур переможно глянув на приятеля. — Я ж кажу тобі, що Голлівуд — це інша планета.

«Форд» із друзями швидко долав кілометри і невдовзі виїхав на Гіперіон-авеню, майже порожню в цей час доби.

— І до речі, Білле, мало не забувся, — Артур пригальмував біля довгого муру, що оточував світлі кам’яні споруди. — Я тут поміняв ім’я.

— Поміняв ім’я? — здивуванню Білла не було меж.

— Точніше скоротив, — уточнив Артур. — Замість довгого Артур Бабицький взяв менше Арт Беббіт.

— Навіщо?

— Розумієш, прізвище Бабицький одразу видає моє єврейське походження, а ти знаєш, як у нас ставляться до євреїв.

— Що за маячня? — Титла обурився. — Бабицький — українське прізвище.

— Ну, ти ж не будеш кожному це пояснювати. А від імені Артур просто тхне бабусиними блінчес, а я не хочу ускладнювати собі кар’єру. Ти ж також не хочеш примушувати людей виговорювати оце жахливе Во-ло-ди-мир, а звешся Біллом. Так що май на увазі, Артур Бабицький залишився у Нью-Йорку, а тут є Арт Беббіт. Арт Беббіт — непогано звучить?

— Нормально, — знизав плечима Володимир-Білл. Друзі вийшли з машини і підійшли до воріт білого кам’яного будинку, над яким височів великий щит із написом: «Walt Disney Hyperion Studios. Mickey Mouse and Silly Symphony». Кивнувши охороні, Артур, а точніше Арт Беббіт, повів друга на територію.

— Оцей великий будинок без вікон — і є звуковий цех. Там може вміститися цілий біг-бенд, або навіть симфонічний оркестр, не кажучи вже про натурниць та художників. Жодних протягів, жодних застуд, навіть профспілки були б задоволені, якби бос пускав їх на свою студію.

На щастя, у звуковому цеху саме готувалися до запису — щоправда, не симфонічний оркестр, а лише невеличкий джазовий бенд з трьома співачками, тому Арт зміг показати Біллові і велетенські мікрофони, і скляну будку для режисера запису.

— У нас усе за останнім словом техніки, — запевняв він. — Серіал «Шалапутні Симфонії» вимагає запису не тільки музики та вокалу, але й звукових ефектів, стукоту, сичання, брязкоту, голосів тварин. Те, що тут іноді коїться, неможливо описати словами.

Потім друзі відвідали чорнильно-фарбувальний цех — просторе світле приміщення із вікнами на всю стіну, де асистенти за великими планшетами, оточені високими етажерками, розфарбовували майбутні кадри мультфільмів. Дивлячись на ці розкішні робочі місця та буяння фарб на целулоїді, Титла згадував свій завалений малюнками стіл у Нью-Йорку і лише зітхав із заздрістю.

Хол перед кімнатами художників зустрів гамором та сміхом. Люди згромадилися навколо великого столу, на якому тулилося одне до одного зо п’ять чорних птахів з невеличкими крильцями.

— Зачекайте, хлопці, вони вам зараз обгадять все зі страху, — вгамовував загальні веселощі парубок у кашкеті, певно, господар птахів.

— Що це? — Білл не міг приховати здивування.

— Пінгвіни, — пояснив Арт, неначе ішлося про якусь банальність.

— Пінгвіни?

— Авжеж. Ми розпочали чергову серію Симфоній, вона — про пригоди пінгвінів. От і привезли показати художникам, як вони виглядають, як ходять, як рухаються.

З цими словами Арт видобув кінокамеру, з якою, схоже, ніколи не розлучався, і почав знімати пташок.

Усі дивилися на пінгвінів, а Білл вивчав обличчя цих щасливчиків, яким наймають натурниць, професорів, ба навіть пінгвінів привозять до офісу, щоб не доводилося витрачати час у зоопарку.

Але остаточно добила Титлу кімната художників, до якої вони зайшли пізніше. Стіни цієї кімнати були завішані дзеркалами, біля кожного стояв робочий стіл, і художники за ними корчили неймовірні гримаси, вивчали їх у дзеркалі, а потім замальовували результат.

— Це бос вигадав, — з пихою сказав Арт.

Білл подивився на пику, що її скандзюбив найближчий до нього хлопець у сорочці та нарукавниках. У дзеркалах навколо танцювали та кривлялися інші фізіономії.

— Божевільня, — пробурмотів Титла.

Хтось торкнувся його плеча. Поруч із Артом стояв вусань із зачесаним назад гладким волоссям та уважними чіпкими очима під розкішними чорними бровами.

— Містере Дісней, дозвольте відрекомендувати мого друга Білла Титлу, художника з Нью-Йорка, я вам про нього говорив, — сказав Беббіт офіційним голосом.

— Звісно, говорив. Ну що ж, Білле, ласкаво просимо до команди Міккі Мауса! — простягнув руку вусань.

Білл простягнув руку у відповідь:

— Але...

— Жодних але! — сказав Дісней, стискаючи його долоню.

За перший рік у компанії Діснея Біллові, як усім новачкам, довелося робити багато чорної роботи у чергових серіях Міккі Мауса і Шалапутних Симфоній. Зате, коли він допався до великої задачі у сюжеті про бійку двох півнів за курку — отут уже дав перцю! Навіть бос зауважив: «Це саме те, чого ми прагнемо. Ти робиш речі, яких раніше ніхто не робив». Ще б пак — в історії про півнів Білл поєднав дитячі враження від півнячих боїв, що їх бачив на ярмарку, з образом кумира усіх хлопчаків — чемпіона з боксу Джека Демпсі.

Зрозуміло, що все це давалося через виснажливу роботу, але хіба можна скаржитися на те, що доводиться багато малювати, якщо єдине, що ти по-справжньому любиш у житті — це малювання? Тим більше в умовах, коли кожен художник може одразу переглянути результат на мувіолі — чудовому пристрої, який дає можливість крутити кадри вперед-назад, зупиняти і прискорювати, і тут-таки монтувати різні версії, поки отримаєш потрібний результат. Нью-йоркський бос тільки б посміявся, дивлячись на це — він вважав, що платить гроші за те, що люди вже вміють робити, а не за те, що вчаться. Тому художникам там рідко вдавалося побачити результати своєї роботи — хіба у кінотеатрі. А тут — суцільні піт-бокси, так називали попередні перегляди, що відбувалися у маленькому, схожому на коробку залі. Кожен фільм там переглядався в ескізному варіанті, потім у чорновому, напівчорновому, півчистовому, чистовому і нарешті фінальному. І на кожному етапі продюсер вносив правки, які примушували спітніти не одного аніматора, через що, власне, їх і