Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

У серпні Леон пішов до австрійського консульства, що знаходилося на першому поверсі 14-го будинку на вулиці Браєровській поблизу університету. У цьому орендованому приміщенні, останньому бастіоні австрійської влади, йому поставили штамп, який дозволяв одноразову подорож назад до Австрії. Консульство Чехословаччини, яке було розташоване поруч з корпусом юридичного факультету, дало йому транзитну візу. Посеред міської метушні Леон, імовірно, проходив вулицею повз двох інших молодих людей, які лише починали свій кар’єрний шлях, що згодом приведе їх до впливових ролей у Нюрнберзькому процесі: Герш Лаутерпахт поїхав вчитися до Відня 1919 року і, мабуть, приїздив до Львова провідати свою родину і висунути свою кандидатуру на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львівському університеті; Рафал Лемкін, студент юридичного факультету того ж університету, мешкав недалеко від Мальке, поблизу кафедрального собору Святого Юра. Це був період становлення системи уявлень і знань про роль права у боротьбі з масовими звірствами під впливом бурхливих подій, що відбувалися тоді у місті і Галичині.

Леон покинув Львув наприкінці серпня. Він сів на потяг до Кракова, який їхав туди десять годин, далі до Праги, а тоді до Бржецлава, що на південному кордоні Чехословаччини. Вранці 25 серпня 1923 року потяг прибув до віденської залізничної станції Нордвестбанхоф. Звідти Леон пішки пройшов до дому Густи на Клостернойбургерштрассе. Він більше ніколи не повертався до Львова чи Жовкви і, як мені відомо, ніколи знову не бачився з членами тамтешньої родини.

Фотографія з польського паспорта Леона, 1923 р.

8

Через п’ять років Леон став самостійним винокуром, виготовляв і продавав міцні напої у власній крамниці на Раушерштрассе, 15, що у 20-му районі Відня. У нього збереглася з тих часів одна світлина, зроблена у березні 1928 року, в час нової економічної кризи і гіперінфляції. На фото він був разом зі своїм шваґром Максом Грубером під час щорічного зібрання Спілки віденських винокурів. У товаристві старших чоловіків він сидів на підвищенні, у залі, оздобленій дерев’яними панелями, під латунною люстрою з двадцятьма сімома жарівками, Леон був наймолодшим з усіх присутніх у приміщенні без жінок, звичайний хлопець у віці двадцяти чотирьох років. На його вустах — ледь помітна тінь посмішки. Хоча часи були неспокійні, це не відбилося на його обличчі. Леон зберіг квитанцію, яку отримав від спілки у день, коли став її членом, 27 квітня 1926 року. За вісім шилінгів він приєднався до товариства виробників алкоголю.

Через вісім десятиліть по тому я відвідав Раушерштрассе, 15 разом зі своєю дочкою. Ми зазирнули у вікна приміщення, яке тепер переробили під клуб. Там встановили нові дубові вхідні двері, на яких вирізьблено слова з пісні гурту «Led Zeppelin» — «Stairway to Heaven». «Я схвильовано дивлюся на захід, — йдеться в пісні, — а душа плаче за тим, що я залишив позаду».

Леон залишався на Раушерштрассе, 15 впродовж кількох років, поки в Австрії і сусідніх країнах зростало політичне та економічне сум’яття.

У його фотоальбомі я знайшов фото, що натякали на щасливий і безтурботний період асиміляції. Там були світлини його тіток, дядьків, племінниць, безіменних членів його родини, фото святкових прогулянок з друзями. На деяких він був разом зі своїм найближчим другом Максом Купферманом — двоє ошатно вбраних молодих людей, вони сміються, переважно в костюмах і при краватках, на тлі літнього пейзажу гір і озер Австрії.

Леон і Макс Купферман, Відень, 1929 р.

Вони разом з Максом їздили на екскурсії до сусіднього Леопольдсберга, на північ від Відня, відвідували тамтешню церкву (Леопольдскірхе), розташовану на вершині невеличкої гори з чудовим краєвидом на місто. Я вирішив піднятися на цю вершину тим самим шляхом, аби звідти помилуватися місцевим пейзажем. Це доволі довга піша мандрівка. Іноді вони вибиралися ще далі на північ до невеличкого містечка Клостернойбург на Дунаї, де є монастир августинців. Або йшли на захід, до селища Пресбаум. Фотографії були знайомі і сучасні — молоді хлопці і дівчата у купальних костюмах, тримаються за руки, у них приязні і безтурботні вирази облич.

Я натрапив на фотографії з сімейного відпочинку десь далеко на природі поблизу Боденсдорфа, що на озері Оссіях, на північ від Трієста. На цих світлинах було зафіксовано кілька спортивних моментів, де Макс і Леон грають у футбол. Його друг був більш досвідченим гравцем і навіть грав за футбольний клуб «Віскі бойз» (Whiskey Boys) — це аматорська команда, про яку писали в австрійській газеті «Österreichische Spirituosenzeitung».

Ці фотографії зображали звичайне життя Леона, який переборов труднощі свого походження. Немає «важчої долі, аніж у єврея, що недавно перебрався зі сходу до Відня»{33}, — писав Йозеф Рот про ті міжвоєнні роки, та все ж Леонові вдалося влаштувати своє життя серед тих євреїв, хто «безпечно облаштувався за робочим столом першого району Відня», серед тих, хто «став «місцевим». Судячи з усього, він був на підйомі, він був десь посередині між цими клерками першого району і тими, кого називали східними євреями (Ostenjuden). Він був політично активний, читав соціалістичну газету «Neue Freie Presse» («Нова вільна преса»), підтримував прогресивний рух соціал-демократів, партію, що відрізнялася від християнських соціалістів і німецьких націоналістів, які поставили у центрі своїх програм національну ідентичність, антисемітизм і «очищення».

9

Наприкінці січня 1933 року президент Пауль фон Гінденбург призначив Адольфа Гітлера канцлером Німеччини. Леон тепер мав трохи більшу крамницю на Таборштрассе, 72, у самому серці району Леопольдштадт. Поки торгівля міцними напоями