Читати книгу - "Одна година на бажання, Ді Мія"

 Усе, тепер залишилося чекати та сподіватися, що рудий не брехав, що за допомогою цього мене відшукає.

- Ну що, як ти почуваєшся? - Сказав крилатий, підходячи до мене та дивлячись в очі накрив теплим чорним пледом.

- Просто чудово! - Уїдливо промовила я.

- Ти перший раз у Фуегасі, чи не так? - сказав він, не перериваючи зорового контакту та сідаючи на диван навпроти.

 Я ковтнула та почала нервувати. До чого ці розпитування? Що він зробить, якщо зрозуміє реально, що я вперше тут і нічого й ні про кого не знаю. Це може зіграти зі мною злий жарт. Збрехати? А з іншого боку розколоти мене та зрозуміти що я сказала не правду, дуже просто.

- Так, - твердо сказала я, підводячись й міцніше закутуючись у плед та знову сідаючи на диван.

Дуже не комфортно, коли він сидить, а я лежу.

- Одна година на кохання? - Задумливо запитав він анітрохи навіть не посміхнувшись.

- Угу, - хмикнула я, - правда дурість?

 Я сіпнулася, випадково різко поворушивши рукою. Плече ще трохи боліло, але мені й справді з кожною секундою ставало краще. 

Секундою, точно! Потрібно глянути на годинник!

- Та ні, не дурість. Думаю, мало хто б відмовився б від такої пропозиції. А от ... - він насупився і на його обличчі заграли жовна, - дурістю було залишати тебе саму серед істот, про яких ти взагалі нічого не знаєш. Адже я маю рацію? Ти взагалі вперше в іншому світі й нічого навіть не чула про світи Лірілеї?

- Вибач, про які світи? - Вигнула брову я. - А є ще якісь?

 Брова крилатого поповзла вгору. З рота чоловіка пролунав рик. Я злякано втиснулася в диван та побачила як він стиснув руки в кулаки.

- Пробач! - Крізь зуби проричав чоловік. - Хто цей дурень, який нічого тобі не розповівши, залишив у залі, повному невідомого, саму?

- Не знаю. Я й імені то не спитала навіть. - Трохи розслабилася я, зрозумівши, що злість крилатого була спрямована не на мене.

 Чоловік, мабуть, помітив, як я напружилася, й видихнув.

- Вибач, просто це було дуже нерозумно та могло закінчитися дуже погано. - Він глянув на мене - майже закінчилося...

- Розумію та повністю підтримую твою думку. - Вимовила я крізь зуби, дуже сердячись на рудого. - А як ти... - Я замовкла і тільки зараз зрозуміла, що перейшла з ним на "ти".

 Ну не буду я йому викати, коли він собі дозволив "тикати". Я перевела погляд від чоловіка туди, де мали бути вікна. Але оскільки балдахін був опущений повністю, докладно нічого не побачила. Цікаво, а на якому ми поверсі?

- Тебе цікавить, як я побачив що... відбувається?

 Я кивнула, бо не змогла вимовити ні слова. Усередині мене ще трясло. Я взагалі скоріш за все перебувала в шоці від того, що відбувається, і не до кінця усвідомлювала, що пережила. Можливо, за декілька годин мене ще накриє потужною істерикою. Ну а поки я трималася, як не дивно, дуже навіть непогано. Хоча, можливо, на це впливали ці травички, чи шо там, те чим він мене напхав.

- Твоя біла сукня, дуже помітна в натовпі. Особливо, коли стоїш на сцені й бачиш усіх трохи зверху. - Почав він розповідь якось по хлоп'ячому скуйовдивши волосся рукою і відвівши очі. - Спочатку я побачив як якийсь чмир до тебе клеївся.

 Я приснула. Чмир, прям ідеальний опис того мерзенного типа.

- А з боку не виглядало, що тобі було від цього весело. - Підняв він брову в подиві.

- Правда не було, - ствердно кивнула я. - насправді він сильно налякав мене.

- Вірю. - Сказав крилатий та зітхнув. - Так от, я спочатку бачив, як ти тікаєш, а потім загубив тебе в натовпі. І шукав, - він запнувся, побачивши мій шокований погляд, - шукав, щоб переконатися, що ти змогла від нього втекти. - Він відвів погляд і мені здалося, чи на його щоках з'явився рум'янець?

- Я розумію, ти весь такий доблесний лицар і не можеш залишити даму в біді! - Хихикнула я.

 Ні, ну в мене точно тиха істерика.

- Угу, щось типу того, - швидко пролепетав він собі під ніс та знову напружився. - Ну, а коли знайшов тебе поглядом, ти вже осідала в руках тієї су... Вампірки. - Ковтнув він.

- А далі? - Я подивилася йому в очі.

- А що далі? - Він підвівся з дивана та попрямував до маленького столика, на якому стояли різні пляшечки й склянки. - Я просто підлетів до тебе, відкинув гадину та приніс тебе сюди.

 Чоловік поставив біля мене на стіл пляшку зі склянкою. А наливши мені трохи прозорої рідини почав пити щось прямо з горлечка другої пляшки.

 Він покосився на мене.

- Це не алкоголь! Щось типу вашого соку. - Чоловік глянув на мене, потім відвернувся та зробив ще один ковток.

- А що у вас на концертах немає охоронців? У вас ніколи не трапляються такі випадки? І що всім так наплювати на те, що на концертах роблять один з одним? Навіть якщо вбивають?  - Поставила я дуже логічне запитання, яке мене досі бентежило. 

 Було дуже прикро, коли абсолютно ніхто не допоміг мені, хоча біля мене перебувало багато різних істот. Я помітила як на обличчі в крилатика заграли жовна.

- Я сам не знаю, де була охорона та чому ніхто не допоміг, але я клянуся, обов'язково дізнаюся! - Я почула скрип його зубів. - На концертах обов'язково є охорона і здебільшого все завжди проходить мирно. У нас істоти один з одним уживаються. Але вони бувають різні. Злодійство не залежить від сутності, тільки від наповнення. Від того, що є в тебе всередині.

- У людей так само. - Зітхнула я. - А вампіри завжди стають такими, коли "чують" кров?

 Я на секунду подумала, що, може, вампірка стала такою через те, що відчула запах крові з моєї рани?

- Ні далеко не завжди. Кров могла зіграти просто додатковим каталізатором. Але якщо істота вона паскудна, то і без рани вона все одно б накинулася. Але, нею вже займеться між світовий патруль, тож вона не залишиться безкарною, повір мені!

 Між світовий патруль? Якась мега крута поліція? Прикольно. Я взяла в руку склянку та зробила ковток. Ммм... Напій чимось нагадував лимонад із бузини.