Читати книгу - "Одна година на бажання, Ді Мія"

- То виходить я зіпсувала вам концерт?

- Не ти, а вампірка, - сухо відповів він.

 Я відчула, що нарешті можу встати і втриматись на ногах, тож підвелася, щоб зазирнути в зал.

- На якому ми поверсі? - Відкинувши балдахін я не очікувала побачити таку висоту. Із залу здавалося, що до купола ну максимум шість чи сім поверхів.

- На п'ятнадцятому

- Серйозно? - Я сіла назад на диван. - А як ми так швидко сюди дісталися?

І  в цей момент я подивилася на його крила й мої очі розширилися від здогадки.

- Я що... Ми що... Прилетіли?

 Він знизав плечима.

- Угу, ну вже вибач часу в мене було не багато.

- Ясно. - Я шоковано сіла і раптом зрозуміла, що чогось не вистачає.

 Точно, часу! Смартфон, сумочка!

 Я почала обертатися в пошуках сумки, але нічого біля себе не знаходила.

- Що таке? - Стурбованим голосом запитав крилатий.

- Моя сумочка... Ти не бачив, сумочку?

 Він наморщив чоло.

- Вибач, я не думав про це і не дивився уважно, коли тебе підхопив, не до того було.

- От чорт! - Я вдарила себе долонею по лобі.

 Сама себе загнала в дупу.

- Там було щось важливе?

Крім документів і гаманця з грошима, так там було важливе. Відхоплю тепер триндюлей від брата. Мені скаженої вампірки вистачило. Я руками закрила очі.

- Не хвилюйся! Знайдемо сумочку!

 Можливо пізно вже її шукати...

- Гаразд. - Я схопила склянку й зробивши ковток, відкинулася на спинку дивана.

- Як тебе звати?

- Що? - Я глянула на чоловіка.

- Адже ми навіть не познайомилися один з одним, а вже навіть перейшли на "ти". - Він посміхнувся куточками губ.

 Але ж і точно. Якась я сьогодні розгублена. Ні в рудого не запитала ім'я, ні в крилатого...

- Дафна, - усміхнулася я чоловікові й подала руку в привітальному жесті.

- Дарен, - він так само усміхнено відповів на мій жест і ми, розсміявшись, потиснули руки.

 Але назад я руку не забирала, а він не відпускав. Ми перестали посміхатися та дивилися одне одному в очі. Дарен опустив свій погляд на мої губи й почав повільно нахилятися до мене, мої очі так само ковзнули на його вуста і я завмерла, не знаючи, що мені робити.

 Раптово праворуч від нас пролунав гуркіт. Я повернула голову та побачила на порозі рудого чоловіка, який важко дихав. Він стурбованим поглядом пройшовся по мені, а потім глянув на Дарена і посміхнувся.

- О, я так бачу ти встигла знайти своє кохання!

 І тільки зараз я побачила в його руках моє пальто, шарф, сумочку та смартфон, на дисплеї, якому світилися нулі. Час вийшов.

 Я ахнула, швидко встала та подивилася на Дарена іншими очима.

- Що? Як? - Пошепки, дивлячись на Дарена широкими очима, запитала я.

 Ні, ні, ні, ні! Ми так не домовлялися! Навіщо мені крилатий чоловік? І тут я подумала, якою ж дурепою була, бо шукала кохання свого життя, й навіть і думки не промайнуло, що він то не людина! І шукала я його не серед людей! Оце рудий скотина! Та і я дурепа! Як я одразу не зрозуміла?

 Я б може подумала, що ці двоє розігрують мене. Що все, що тут відбувалося, було суцільним розіграшем. Але, Дарен дивився на мене не в меншому шоці. А потім я побачила як його ніздрі роздуваються, а риси обличчя витягуються. Він з гуркотом поставив пляшку на стіл, стиснув руки в кулаки та встав зі злістю подивившись на рудого.

- Адріан! - Гримнув він. - Як ти посмів залишити людську жінку, яка нічого не знає про наш світ, одну? Ти що так з усіма чиниш? Кидаєш сліпими як новонароджених кошенят?

 Я моргнула. Тобто як це з усіма? Я що не єдина така? Я здивовано подивилася на рудого, який трохи зблід, але все ще посміхався.

- Дарен, ну перестань! Все ж обійшлося! Так, дурень! Не вгледів і забалакався з однією милою сиреною... Але тут вже...

 Я що зараз почула шипіння? Дарен шипів? Він почав повільно підходити до Адріана. Ось тепер і я знаю ім'я рудого.

 Мені захотілося вдруге за день просто відключитися, знепритомніти, щоб нарешті перезавантажити свою "систему" занадто багато інформації. Мені здалося, що ще трохи і я почну божеволіти. Я скинула плед і підбігши до них стала між чоловіками.

- Гей, самці, я розумію що вам є про що поговорити, але давайте не зараз?

 Я відчула на собі дві пари очей і повернулася до рудого.

- Як там тебе? Адріан? Де ти був? Я провернула ту штуку на персні цілу вічність тому! Ти казав, що пара хвилин і ти знайдеш мене! - Почала кричати на нього я знімаючи з руки та жбурляючи в нього перстень. Він з легкістю спіймав його та надів на руку.

- Перстень? - Здивовано запитав Дарен. У його тоні я розчула не тільки здивування, а й образу.

 Ох ну пробач мені крилатик, але не в тому я становищі, щоб розслаблятися в товаристві невідомих мені НЕ людей. Тому, я не сказала нічого, навіть не повернулася до нього.

Не знаю чому зірвалася на Адріана. Напевно, вирвалося все, що накопичилося за цей складний день. А ще я боялася дивитися на Дарена. Я не могла й не хотіла вірити в те, що він і є моє кохання. Не те, що він був поганий... Він нормальний, ну якщо міркувати не про сутність. Турботливий, з почуттям гумору, красивий... Але він... Він інший! Як ми так зможемо жити? Адже я нічого не знаю ні про його расу, ні про світ. Та я й не думаю, що хочу дізнатися ще щось. Мені цілком вистачило цієї години. Я згадала про брата й скривилася. Але думки про це я відсунула на потім.

 Адріане, цей гадючий чоловік, усе ще виблискував своєю неперевершеною посмішкою.

- Поверх тут не перший, як ти напевно вже могла помітити, та й мене затримали внизу дружки тієї вампірки. Вони тебе шукають і нам потрібно швидше вирушати у твій світ.

 Мене ніби різко загасили як свічку.

- У сенсі шукають? - Тихо зойкнула я.

 Мене почало трусити, певно від страху чи від стресу, я навіть не намагалася розібратись більше у своїх відчуттях.

- Що? - Голосно прогарчав ззаду Дарен.

 А мене одразу майже перестало трясти. Ну щонайменше я тепер, начебто, не одна.