Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Я кивнула, повільно звикаючи до відчуття польоту. Це взагалі не було схоже на літак. На борту ти навіть не відчуваєш руху повітряного судна. Ця ж карета постійно то піднімалася, то опускалася, повторюючи рухи крил дакома.

– Як вас звати, – знову порушив мовчання чоловік.

– Олександра, – за звичкою відповіла я.

«Добре хоч не ляпнула Саньок», – хмикнув невидимий Као.

«Ну вибачте, – подумки закотила очі я. – Я не знаю цих ваших дивакуватих імен».

– А вас як? – запитала я.

– Ви не знаєте мого імені? – здивувався чоловік.

Дідько. Справжня Селіна напевно знала ім'я Повелителя. Але замість дорікати за неуважність собі, я раптово розсердилася на чоловіка.

– Так, я не знаю вашого імені, – роздратовано буркнула я. – Мій батько повідомив мені про заміжжя лише кілька днів тому. І вибачте, що я воліла витратити останні дні, проводячи час із моїми близькими, а не вивчаючи вашу біографію. І так, ви можете дорікати мені за незнання імені Повелителя, хоча смію нагадати, мого імені ви так само не знали. Скажу чесно, я ніколи не думала, що покину рідне королівство і вже точно не могла уявити, що стану вашою дружиною. Тож, можливо, ви все-таки повідомите своє ім'я неосвіченій мені.

Наприкінці тиради я навіть голосно видихнула від надлишку емоцій. Поглянувши на чоловіка, мені здалося, я помітила натяк на усмішку, але вловивши мій погляд, він знову став серйозним.

– Так, ви маєте рацію. Ви не зобов'язані були знати моє ім'я, – його голос звучав покаянно. Наступної миті він представився: – Дарлем Радемір.

– Дуже приємно, – планувалося сказати дружньо, але вийшло уїдливо.

– Воно й видно, – хмикнув чоловік.

– А скільки вам років?

Ось наче звичайне запитання, але обличчя Дарлема невловимо змінилося.

«Еміри живуть набагато довше за людей, іноді навіть до тисячі років. Тому в них не заведено запитувати вік», – проінформував мій хранитель.

«Вчасно», – буркнула я і зобразила зніяковілий вигляд.

– Вибачте, раніше я спілкувалася тільки з людьми, тому поставила запитання за звичкою. Якщо ви боїтеся шокувати мене своїм віком, можете не відповідати.

«Ото ти його відфайдолила», – засміявся Као.

«Вдало опановуєш жаргонізми», – подумки відповіла я.

 – Я, звісно, старший за вас, міледі. Але сподівався пожити ще якийсь час.

– Не хвилюйтеся, ви все ще в непоганій формі.

– Спасибі, – з награною вдячністю відгукнувся Дарлем.

Після обміну люб'язностями ми якийсь час летіли мовчки. Політ затягувався, і тут виникла несподівана проблема – спека. Ця кабінка-карета під палючим сонцем нагрілася до такої міри, що відчуття були, ніби я сиджу в лазні.

Пробігла очима по цій «комірчині». Порівняння було цілком вдалим, тому що тут не було вікон. Повітря, як і промені світла, потрапляли всередину через невеликі круглі отвори під стелею, завбільшки з монету. Тож відкрити «кватирку» не було можливості.

Дихати ставало все складніше і незабаром на мене почали тиснути стіни. Таке відчуття, що ця сірникова коробка почала здавлюватися. Я намагалася тримати себе в руках, але в якийсь момент таки не витерпіла.

Різко простягнувши руку, я смикнула двері і під напором вітру вони з силою відчинилися. Але не встигла я зробити довгоочікуваний ковток свіжого повітря, як мене ривком смикнули за зап'ястя і всадили на коліна до чоловіка.

– Що ти робиш? – синхронно вигукнули ми з Дарлемом, одночасно забуваючи про етикет і звернення на «Ви».

– Я намагаюся не дати тобі вистрибнути з дакомри й розбитися.

До того як він вимовив ці слова, я намагалася вирватися з його хватки, але тепер просто зависла.

– Ти... – я запнулася, здивовано втупившись в чоловіка. – Ти думав я вистрибну? З чого б це?

– Наскільки я знаю, ти не була рада нашому шлюбу.

– Настільки, щоб накласти на себе руки?! – обурено поцікавилася я. Тільки потім згадала, що справжня принцеса саме так і зробила. Раптом у голову прийшла цікава думка. – А знаєш, це гарна ідея. Якщо я зараз розіб'юся – винен будеш ти. Я була під твоєю опікою, ти не догледів, отже, і виправдовуватися перед Ігеліусом тобі.

Якщо спочатку Дарлем навіть злегка розтиснув руки, то після моїх слів знову міцно вчепився в мою талію і притягнув ще ближче до себе. Я розсміялася, спостерігаючи за розгубленістю в його очах.

– Ти занадто високої думки про себе, якщо думаєш, що через тебе я вирішу вкоротити собі життя, – хитаючи головою, відгукнулася я. А потім мій голос втратив будь-який натяк на жартівливість. – І так, не смій робити про мене якісь висновки. Ти не знаєш мене, не знаєш, що для мене цінне і на що я готова піти заради цього. Не ображай ні мене, ні себе необґрунтованими припущеннями і здогадками.

Дарлем схилив голову, уважно вивчаючи моє обличчя. Здається, я справила на нього враження. Залишилося зрозуміти, яке саме.

– Коли ми з'ясували, що я не збираюся залишати тебе завчасно, – саркастично зауважила я, соваючись на його колінах, – будь такий люб'язний – відпусти мене.