Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Двадцять щурячих тушок, що майже повністю забили вільні секції в інвентарі (добре хоч укладалися по п'ять), ніби натякали, що з полюванням на сьогодні пора зав'язувати, а гастрономічні питання треба вирішувати за допомогою Возгена, а не сирого м’яса. Тим більше, що окрім пари монет, які я зможу виручити з продажі щурів, я отримав ще 20 срібних кредитів та 29 мідяків. Так що навіть якщо забути про гаманець отриманий на старті, як НЗ, я все одно майже Крез. І якщо не економити, то за вісім монет у мене сьогодні буде шикарна вечеря з парою… а то й трьома пляшками пива.

Зігрітий думками про прийдешній бенкет, я розвернувся до виходу і... зупинився.

Чорт! Ледь все не зіпсував. Геть з радості очманів і таки забув про напис, що виник, коли я увійшов до підвалу. Про те що я вперше заліз у цей… як його?.. Данж. І що нагорода подвоєна. Але пройти його треба з першого разу! А якщо я зараз виберуся назовні, то другої пропозиції вже не буде. І я, дурень стоп’ятнадцятий, мало що не запоров цей шанс.

Тож Возгену та моєму бенкету доведеться ще трохи почекати.

Судячи з пройденого шляху, я був десь приблизно під третім під'їздом, отже, до кінця підвалу залишалося всього метрів двадцять. Не так уже й багато. Встигну засвітла. Возген, звісно, і вночі відпускає товар, але за нічним тарифом. А кому сподобається платити втридорога?

Перехопив моргенштерн зручніше і рушив далі.

За площадкою, де лежали останки Хантера, підвал повернув ліворуч — будинок спроектований не прямокутником, а літерою «Г» і останні два під'їзди були якраз у «загнутій» частині. Ось тільки прохід у ту частину будинку чомусь перегороджували такі самі металеві двері, як і на вході до підвалу. Такі самі, у тому сенсі, що не менш заіржавілі, а тому неподатливі. Найпростіше було вийти назовні, обійти будинок і спуститися вниз через останній під'їзд, але це було рівнозначно вийти, не пройшовши данж до кінця. Тож доведеться повозитися з упертою перепоною.

Так я думав, доки не врізав спересердя по них моргенштерном. Двері жалібно застогнали і впали — зірвані з петель. Мабуть ті, на відміну від замку, проіржавіли ґрунтовніше. Пролунав пронизливий писк, а наступної миті з отвору, що відкрився, на мене, немов вода з відра, суцільним потоком хлинуло полчище щурів.

Моргенштерн ніби з власної волі ожив, і я, задкуючи під натиском гризунів, замолотив ним перед собою майже наосліп. Промахнутися все одно не міг. Від ударів щури розліталися як тріски, але їх було надто багато, і я банально не встигав. Ось один вчепився зубами в ногу, мить — і зуби ще одного вп'ялися вже в іншу щиколотку. Я продовжував розмахувати булавою і відступав, думаючи лише про одне: якнайшвидше впертися у стіну, щоб не дати тварюкам застрибнути на спину. Ноги — хоч і боляче, але не смертельно, а от укус у шию міг би стати фатальним.

Тож, коли лопатки нарешті торкнулися цегляної кладки, навіть полегшення відчув, а потім — незвичайну бадьорість і приплив сил, немов після гарного й ситного обіду. Це було дивно, але щурі продовжували нападати, не залишаючи часу на обдумування та аналіз. Натомість я лише зручніше перехопив моргенштерн і замолотив ним з подвоєною енергійністю.

Хвилин п'ять чи десять я завдавав ударів з такою силою, що щурів буквально розплющувало по стінках. Ось тільки залишалося її дедалі менше. Мокре від крові руків’я раз у раз норовило вислизнути з долонь, та й болючі укуси тих гризунів, які встигали добратися до моїх багатостраждальних ніг, теж не додавали сил. А одна сволота вчепилася так, що довелося на кілька секунд відкласти моргенштерн і дістати ножа, інакше могла й сухожилля перегризти.

Піт лився струмком, перед очима знову з'явився рожевий туман, що згущувався з кожною хвилиною. Коліна підгиналися, я вже нічого не бачив, відмахуючись навмання, відчуваючи, що ось-ось упаду... Втома сковувала м'язи, моргенштерн з кожним черговим помахом ставав все важчим. Ще удар… ще… пальці розтиснулися, зброя падає на підлогу, а я зовсім байдуже сповзаю по стінці. Усі… жріть, сволото… Я зробив, що міг…

Мені було так байдуже, що навіть смерть не страшна. Аби швидше закінчилося. Немає сил навіть очі розплющити…

Напевно, я на короткий час знепритомнів. Але коли прийшов до тями, то, як і раніше, був живий і ніхто не терзав моє тіло. Не вірячи самому собі, з неймовірним зусиллям підняв руку і витер очі від суміші поту і крові, що підсихала на повіках.

Підлога переді мною, як килимом, була вистелена щурячими тушками. Вони лежали одна поверх одної, вишкіривши зуби в посмертній люті. І жодної живої. Чорт! Я зміг… Я переміг!

Ця думка виникла десь на периферії мозку і не знайшла навіть найслабшого відгуку. Я був живий, а решта — неважливо. Хвилин п'ять...

Потім сили поступово почали повертатися, а разом із ними й інтерес до життя. Я штовхнув найближчу тушку і викликав сторінку сповіщень. Потік інформації був такий рясний, що я від несподіванки смикнув головою і міцно приклався потилицею об стіну. Цей біль мене трохи привів до тями.

Подумки перегорнув весь текст і зупинився на останніх рядках:

«Отримано нагороду — 19 мідних монет. 42 щурячі тушки»

«Отриманий досвід — 320 очок. Всього: 1255/3000»

«Отримано наступний рівень. До третього рівня 1755 очок»

«Витривалість +1. Статура +2. Вільних пунктів характеристики «2»