Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Схоже, білобриса сучка викачала з мене крові куди більше ніж належалося за нормами. Тож вона так хитро посміхалася, а я — виходячи з пункту переливання, мало не поцілувався з одвірком. Ну, а чого хотів? Одним донором менше, одним більше... Та хоч сотнею, ніхто навіть не почухається, якщо не завалять план. А ось за перевиконання приймальницям перепадають дуже непогані щотижневі бонуси у вигляді продуктового кошика. За чутками, туди входить не лише півкіло м’ясної ковбаси та пачка вершкового масла, а й навіть цілих п’ятдесят грамів справжнього шоколаду або кілька пакетиків розчинної кави. Брешуть, швидше за все… А з іншого боку, якщо подивитися на розкішне волосся, гладку шкіру, рум'яні щічки медсестер, що аж пашать здоров'ям, повіриш і не в таке. Денис із 16-го бараку божився, що сам якось бачив у сміттєвому кошику поруч з пунктом шкірку від апельсина.

Ось і стараються сучки дерті. Не їм же потім подихати у підворіттях. А мені вчора не вистачило сил навіть до їдальні дійти, щоб хоч трохи підкріпити організм безкоштовним кухлем підсолодженого чаю або склянкою буряково-морквяного соку, які безкоштовно видають донорам після забору крові. І даремно... Треба було змусити себе. Зараз не страждав би від мерзенного присмаку в роті і виснажливого почуття безсилля. Не те що встати, очі розплющити не можу, а в голові ніби розплавлений свинець залитий. Здається, якщо хоч трохи поворухнуся, він хлине з мене носом і вухами. З іншого боку, добре хоч до своєї комірчини дістався. Вночі ще доволі прохолодно. Заснувши на вулиці, легко запалення міг підхопити. А з моїм імунітетом це вирок.

Трясця… Уявляю, як виглядав учора, якщо навіть сон не допоміг відновитися.

Хоча, не дивно, такі сновидіння здатні вимотати більше, ніж здавання додаткових двохсот грамів крові. Ото голова тріщить, наче об неї цеглу ламали.

Як зараз пам'ятаю: тільки впав на лежанку, заплющив очі і почав звично провалюватися в темряву, коли в кімнаті з'явився якийсь вифранчений хмир, одягнений так, наче зійшов зі сторінок старого глянцевого журналу, і почав щось пафосно та багатомовно втирати про порятунок людства, шляхетність місії, ролі особистості в історії, закликати до почуття обов'язку, відповідальності перед майбутніми поколіннями та іншу лабуду.

На поколіннях я, здається, і вирубався. Бо з цим точно не до мене. Не в тому сенсі, що не придатний для відтворення... У двадцять із невеликим ще й як придатний. Пропустити один-два сеанси здачі крові, підхарчуватися чимось ситнішим за пісну пшонку або соєві сосиски і…

Ось тільки кому я потрібний?

З переваг — обжита окрема кімнатка три на чотири з цілими вікнами, а не нари за гіпсокартонною перегородкою в гуртожитку. Взагалі-то, я з легкістю знайшов би не один десяток дівчат, готових не замислюючись змінити місце в бараці на проживання в моїй обдертій і загидженій тарганами комірці за надання певного роду послуг. Але, дивлячись на них, я відчував лише гидливість. А у більш доглянутих дівчат, які мешкають у центральних районах, а не на околиці мегаполісу, аналогічні почуття вже викликав сам.

І ще освіта…

Втім, це швидше мінус. Краще б батьки змушували мене до різних спортивних секцій ходити, ніж до школи. Тупим, витривалим та сильним набагато простіше знайти заробіток. Їх Хантери завжди охоче наймають на чорнову роботу… щоправда, з тих, якою навіть андроїди гидують... Але, тим не менш. А розумний — це джерело проблем. Ніколи не знаєш, що він побачить і зрозуміє понад допуск. То навіщо ризикувати? До того ж, сильне треноване тіло набагато легше переносить щотижневу втрату півлітра крові. Це якщо наймач не випише тимчасове відкріплення. Все, як у стародавньому прислів'ї: сила є — розуму не треба.

Повіки нарешті відкрилися, але сфокусувати погляд не виходило. Замість сірої в розводах цвілі стелі, перед очима висіло якесь білясте полотнище, заляпаністю найбільше схоже на простирадла в станції здачі крові, якими застилають тапчани. Саме такими вони стають надвечір, перед закриттям. Довелося якось здавати останнім, бачив… Навіть у моїх, більше місяця не праних обносках не хотілося лягати на загиджену за день ганчірку.

Катаракта, чи що? Тільки цього не вистачало... І так, майже інвалід, а з убитим зором мене навіть на сортування відходів не візьмуть... А це вірна голодна смерть. На один талон тиждень не вижити. Тоді як серед покидьків іноді можна знайти щось їстівне. Якщо встигнути раніше щурів.

Зібрався з силами, досягнув рукою і з силою протер очі. Простирадло не зникло. Тільки плями на ньому почали набувати більш осмисленого вигляду, на кшталт цяток від розчавлених блощиць, але водночас ще й нагадували літери. Проморгався ще трохи, і плями насправді перетворилися на літери, а літери почали складатися в слова.

Активація персонажа:

Леонід Спаський. 23 роки.

Рівень «0».

Підтвердження активації: Прийняти/Відмовитися?

Час до прийняття рішення 0.23.15

Цифри змінювалися в бік зменшення з кожним вдихом, а я витріщався на них, наче загіпнотизований. Поки циферблат не висвітлив «0.18.07».

Таймер! Нарешті мозок видав хоч якусь осмислену інформацію. Щось чи хтось пропонував мені вибрати чи відмовитися від активації самого себе (Ім'я та прізвище персонажа збігалися з тими, що прописані в моєму посвідченні особистості), і часу на роздуми давав не надто багато. Якщо тільки це все не висить з вчорашнього вечора. Що швидше за все.