Читати книгу - "Майстер реліквій"

— Навряд чи ви могли розгледіти на картині мене і Целтіса, — нарешті промовив Дюрер.

Дісмас розцінив це як спробу продовжити розмову про власну персону. Він посміхнувся і подумав: «Гаразд, Нарсе, давай ще трохи поговоримо про тебе».

Тому сказав:

— А як щодо твого «Поклоніння волхвів»? Ти зробив себе одним з волхвів! Або «Свято трояндових вінців» — вівтарний образ у церкві Сан-Бартоломео у Венеції. Он де ти: на передньому плані, тримаєш у руках аркуш паперу, на якому написано латиною, що ти завершив картину всього за п'ять місяців. Хоча ти добре знаєш, що насправді знадобилося сім. Совісті у тебе нема. Кожний наступний Христос, якого ти малюєш, все більше схожий на тебе.

Дісмас накинув плащ на плечі.

— Ходімо! Ти вже зробив Фуггера достатньо гарним. Він подвоїть винагороду, напевно. Мене сушить. Треба випити. А тоді у бордель «Райський сад». У мене не було жінки з часів Карла Великого.

— На твоєму місці я був би обережнішим, — зауважив Дюрер. — Нещодавно я писав портрет чоловіка, хворого на сифіліс…

Він навіть сіпнувся.

— Це жахливо. Ми приречені на смерть або від сифілісу, або від чуми.

Нюрнберг постійно потерпав від чуми. Через неї Дісмас втратив дружину і дітей. Дюрер — матір, яку обожнював, як і вона його. Нарс істерично боявся чуми, і завжди, коли починався спалах хвороби, тікав через Альпи до Італії. Що ж, у нього була причина, щоб їхати саме туди. Він там учився. Дісмас багато разів казав, щоб він не винуватив себе у смерті матері. Не міг же він тягнути літню жінку з собою через снігові перевали. Хоча…

— Борделі дозволені,— зауважив Дісмас.

— На, подивись.

Дюрер підійшов до шафи і витяг звідти пачку картонок з малюнками і простягнув Дісмасові.

Дісмас відсахнувся.

— Боже праведний!

— Усе ще хочеш до «Райського саду»? Я малював з натури. Не дивись занадто близько…

Це була кольорова гравюра під назвою «Сифілітик». Натурником був ландскнехт на останній стадії захворювання. Вбрання, як завжди, яскраве й цяцьковане, але його обличчя, руки та ноги були вкриті гнійниками та болячками. Один з клієнтів Дісмаса, заможний чоловік з Женеви, був вражений такою хворобою, і на колінах благав його знайти для нього реліквію святого Йова, покровителя сифілітиків. Плащ Діви Марії також вважався ефективним засобом.

Дісмас повернув зображення Дюреру.

— Не будь він ландскнехтом, я б йому поспівчував.

Дюрер подивився на свою роботу.

— Він був пихатим покидьком навіть у такому стані.

Він поклав картонки на місце і сказав змовницьким тоном:

— Знаєш, хто ще хворий на сифіліс?

— Папа?

— Ні. В нього бридкий свищ. Я не можу тобі сказати, як і де він його заробив.

Дісмас скривився.

— Я й не хочу цього знати. Звідки тобі відомо про такі речі?

— Рафаель сказав.

— Хто?

— Діс, який же ти неосвічений. Рафаель, художник.

— Один з твоїх італійців, так?

— Щодо сифілісу — мова про імператора. Він помирає від нього.

— Ну, про це всі знають, — відмахнувся Дісмас. — А ти чув останні новини? Він подався до монастиря у Фюссені. Напевне, це не дуже гарна ідея. Весь рот у болячках, а все одно треба черпати власною чашкою із спільної чаші, разом з усіма іншими монахами. І вони мусили туди ж занурювати свої. Добре для них, га? Але нічого тут дивного. Максиміліан ще більш розпусний, ніж Тиберій.

— Гей, тихіше. Він мій покровитель.

— Тоді тобі треба знайти нового покровителя. Жоден з моїх покровителів не вкритий бридкими язвами.

Дісмас зітхнув.

— Ну що, тепер я не хочу йти до «Райського саду». І може більше й не захочу після цієї розмови. Але я хочу випити. Ходімо!

Будинок Дюрера розташовувався в Тіргертнерторі, в тіні замку. Вони дісталися своєї завсідної таверни «Товстий Герцог» і всілися за столик у тихому кутку.

Дюрер був не в дусі. Дісмас пив пиво; Дюрер виноградну горілку, чарку за чаркою.

Раптом він проказав:

— Справа в тому, що імператор вмирає, як люди кажуть, і мені знадобиться новий покровитель.

— Постійно через гроші переймаєшся, — всміхнувся Дісмас. — Заради Бога, ти — Альбрехт Дюрер. З голоду не помреш.

— Ти знаєш, скільки ротів я годую? У мене немає дітей, але є мій брат Ганс і його родина. Всі люблять попоїсти. І родина Агнес. І слуги та помічники. Матеріали теж треба купувати. Повір, я справді залежу від Максиміліанових грошей. А мої руки!

Він простягнув їх, наче для огляду.

— Увесь час напружені. І очі. Що буде, якщо вони відмовлять? Га?

— У такому разі, може, прикрасиш портрет Фуггера ще дужче? Можеш використати мене за модель.

— Скільки той партач Кранах заробляє на рік на посаді двірського художника?

— Фрідріх не каже мені таких речей. Нарс, чому ти схибився на тому Кранасі?

— Я чув, він отримує двісті гульденів. Двісті! Це все посаг Агнес.

— Сумніваюся, що аж стільки. Але впевнений, що заробляє пристойно. Я тобі так скажу: якщо будеш їсти зі столу Фрідріха — точно з голоду не помреш.

— Оце життя. І Кранах його проживає. Нема справедливості на цьому світі. Доведеться чекати іншого.

— Я хочу, щоб ти послухав про майстра Бернарда.

— Твого банкіра?

— Це геніальна людина. Даси йому гульдени, він оберне їх на дукати. А дукати — на діаманти. Мої гроші він збільшив учетверо.

Дюрер знизав плечима.

— Я скажу про це Агнес, вона у нас заправляє грошима. Якщо це можна назвати грошима.

— Так, — сказав Дісмас, — чудова у нас розмова. Сифіліс. Папин свищ. Розпусний вмираючий імператор. А тепер голод і злидні. Про що ще поговоримо? Може, ти був останнім часом на якійсь публічній страті? Якщо тебе це цікавить, можеш поїхати зі мною до Майнца. Там кожного дня когось палять.

Нарешті Дісмасові вдалося таки витягти з Дюрера посмішку — історією про розчарування Альбрехта через те, що він не купив йому підробленого рибальського човна святого Петра.

— Про що він дійсно мріє, так це про плащаницю.

— Плащаницю? Я можу зробити йому плащаницю.

Язик у Дюрера вже заплітався від горілки.

— Плащаницю таку… таку гарну, що Христос захоче спуститися з небес і скрутитися в ній калачиком.

— Нарс, не кажи таких речей.

Дюрер гепнув чаркою об стіл.

— Агов, Магнусе! Рухай швидше своїм жирним задом. Мені — горілки, а