Читати книгу - "Гра янгола"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якось удосвіта я прокинувся від удару, якого завдав мені батько. Він повернувся з роботи раніше, аніж звичайно. Очі в нього були налиті кров’ю, а подих смердів горілкою. Я дивився на нього з жахом, а він став обмацувати пальцями голу лампочку, яка звисала зі стелі.
– Вона гаряча.
Він уп’явся в мене поглядом і люто пожбурив лампочку. Вона вдарилася об стіну й розлетілася на тисячу скалок, які прилипли мені до обличчя, але я не наважувався обтрусити їх.
– Де вона? – запитав батько холодним, спокійним голосом.
Я вдав, ніби не розумію, чого йому треба.
– Де твоя паскудна книжка?
Я знову стенув плечима. У сутіні я майже не помітив його руки`, що знову завдала удару. Відчув тільки, як в очах мені потемніло, і впав із ліжка з повним ротом крові. Гострий біль обпалив мені губи та за губами, наче спалах білого вогню. Повернувши голову вбік, побачив на підлозі уламки двох вибитих зубів. Рука батька здавила мені шию й підняла мою голову.
– Де вона?..
– Тату, благаю…
Він щосили кинув мене обличчям об стіну, і я, ударившись головою, утратив рівновагу й упав, наче мішок із кістками. Він потяг мене в куток і залишив там, скуленого, наче згорнутого в клубок, а тим часом відчинив шафу, схопив ті чотири одежини, які в мене були, і пожбурив їх на підлогу. Позазирав у всі шухляди, ящики та валізи й, не знайшовши книжки, геть виснажений, повернувся до мене. Я заплющив очі й притиснувся до стіни, чекаючи удару, якого так і не дочекався. Розплющив очі й побачив, що батько сидить на ліжку, плачучи від задишки й сорому. А коли побачив, що я на нього дивлюся, то вибіг за двері й побіг униз сходами. Я чув, як відлуння його кроків віддаляється в тиші світанку, і лише тоді, коли переконався, що він уже далеко, доповз до ліжка й витяг книжку зі сховку під матрацом. Одягся й із романом Діккенса під пахвою вийшов на вулицю.
Густий туман опускався на вулицю Святої Анни, коли я підійшов до дверей книгарні. Книгар та його син жили на першому поверсі того самого будинку. Я знав, що шоста година ранку – не той час, коли можна стукати у двері нехай там до кого, але моєю єдиною думкою в ту мить було врятувати книжку, бо я не мав найменшого сумніву, що, коли мій батько знайде її, повернувшись додому, він порве її на дрібні шматочки, давши волю всій тій люті, яка накопичилася в його крові. Я натиснув на кнопку дзвінка й став чекати. Мені довелося дзвонити ще двічі або тричі, аж поки я почув, що двері на балкон відчинилися, і побачив, як старий Семпере в халаті та пантофлях вийшов туди й утупив у мене здивований погляд. Через півхвилини він спустився й відчинив мені двері. Коли побачив мене, усі ознаки роздратування зникли з його обличчя.
– Святий Боже! Що з тобою? Хто тобі це зробив?
– Ніхто. Я впав. – Я простяг йому книжку. – Я прийшов повернути її вам, бо не хочу, аби з нею щось сталося…
Семпере подивився на мене, нічого не кажучи. Він узяв мене на руки й заніс до своєї кімнати. Його син, хлопчисько дванадцяти років, такий сором’язливий, що я ніколи не чув його голосу, прокинувся, почувши кроки свого батька, і чекав його на сходовому майданчику. Побачивши кров на моєму обличчі, він злякано подивився на батька.
– Зателефонуй лікареві Кампосу.
Хлопець ствердно кивнув головою й побіг до телефону. Почувши, як він говорить у слухавку, я переконався, що він не німий. Удвох вони посадили мене в крісло в їдальні й у чеканні, коли прибуде лікар, стерли кров із моїх ран.
– Ти мені не скажеш, хто тебе так побив?
Я не розтулив губ. Семпере не знав, де я живу, і я не мав наміру розповідати йому про те, як мені живеться.
– Це був твій батько?
Я відвернув погляд.
– Ні. Я впав.
Лікар Кампос, який жив за кілька будинків звідти, прийшов через п’ять хвилин. Він оглянув мене з ніг до голови, обмацуючи синці та змазуючи порізи з усією можливою обережністю. Я бачив, що його очі палахкотять від обурення, але він не сказав нічого.
– Переломів немає, але синці не зійдуть і болітимуть іще кілька днів. Ці два зуби треба видалити. Їх усе одно втрачено, а є небезпека зараження.
Коли лікар пішов, Семпере приготував мені склянку теплого молока з какао й з усмішкою дивився, як я п’ю.
– І ти все це витерпів, щоб урятувати «Великі сподівання», чи не так?
Я знизав плечима. Батько й син перезирнулися зі змовницькими усмішками.
– Наступного разу, коли ти захочеш урятувати книжку, рятуй її по-справжньому, не ризикуючи життям. Скажи мені про це, і я відведу тебе до такого таємного місця, де книжки ніколи не вмирають і де ніхто не може знищити їх.
Я подивився на обох, заінтригований.
– Про яке місце ви говорите?
Семпере підморгнув і подарував мені ту таємничу усмішку, яка здавалася вкраденою із серіалу дона Александра Дюма й була, як розповідали, маркою їхньої родини.
Мій батько ходив протягом усього того тижня з опущеними очима: його мучили докори сумління. Він купив нову лампочку й сказав мені, що дозволяє вмикати її, але не надовго, бо електрика коштує дуже дорого. Я вирішив не гратися з вогнем. У суботу на тому тижні батько хотів купити мені книжку й зайшов до книгарні на вулиці Палья навпроти давнього римського муру, першої й останньої книгарні, поріг якої він переступив, та оскільки він не міг прочитати назви на палітурках понад сотні виставлених там книжок, то пішов звідти з порожніми руками. Після цього він дав мені грошей, більше, аніж зазвичай, і сказав, що я можу купити собі все, що заманеться. Ця нагода здалася мені зручною для того, щоб поговорити на тему, яку я досі не наважувався порушити.
– Донья Маріана, учителька, просила мене запитати у вас, чи не змогли б ви якось прийти до школи. Вона хоче поговорити з вами, – почав я.
– Поговорити про що? Чого ти там накоїв?
– Нічого я не накоїв. Донья Маріана хотіла б поговорити з вами про мою подальшу освіту. Вона каже, що я маю здібності, і хоче виклопотати мені стипендію для вступу до монастирської школи…
– Чи можна вірити жінці,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра янгола», після закриття браузера.