Читати книгу - "Автохтони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– У шістдесяті все вирувало. І навіть у сімдесяті. У всіх застій, а в нас, можна сказати, розквіт. Острів свободи. Але вас, як я розумію, не цікавлять сімдесяті? Ні? Шістдесяті?
Воробкевич, схиливши голову набік, із надією зазирнув йому в очі.
– Я займаюся двадцятими. Баволь. Кароль Баволь. Вам це нічого не каже?
– Баволь, – сказав Воробкевич і замовк. – Зараз, зараз… Це не той, який…
Він терпляче чекав.
– Баволь! Ну звісно! Був такий дивак. Злиденний безумець. Е… Талант. Майже геній. Невизнаний.
Статус Баволя зростав із кожним наступним словом.
– На нього можна подивитися?
– Так, – сказав Воробкевич після деякої запинки. – Так, авжеж.
Скоріше за все, найкозирніші висіли в першій залі. Баволя тут точно не було.
– Він у запаснику, – сказав Воробкевич нарешті.
Ну звісно, адже має бути запасник…
– Я не всіх виставляю напоказ. Його полотна… – Воробкевич запнувся, немов би пробуючи на язик, потім обережно сказав: – Картони?
Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього є, але не дуже пам’ятав, які в Баволя роботи.
– Ви впевнені? Вас більше нічого не цікавить тут? Тільки Баволь?
– Тільки Баволь.
Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плідного алкоголіка Кузнєцова. Перебіжчика Широкова. Цвинтара він би прикупив, якби були в нього гроші. Величезна квартира, і самісінький Воробкевич. Шпет, такий Шпет. Таємне товариство самотніх старих, які трусяться над уламками Атлантиди.
Перед останніми дверима Воробкевич зупинився. Боїться, може, Баволь зараз раптово зробився модним, а він, Воробкевич, і не знає? Або що впустив до будинку грабіжника? Просто – шахрая? Вічні острахи колекціонера. Шпету в цьому сенсі простіше, колекція Шпета становить цінність тільки для нього самого.
– Так ви кажете, вас Шпет направив?
– Хіба він не телефонував вам?
– Так, – Воробкевич потрусив щоками, – так, звісно Шпет говорив. Авангард. Початок двадцятих. Авжеж. Я теж займався авангардом, знаєте. Андеграундом. Я так сподівався, що рано чи пізно… А зараз усім соцреалізм подавай. Усі ці трактористи на стерні. Монтажниці… Цей усереднений мазок. Хто б міг подумати?
– Великий стиль завжди користується попитом, коли він закінчується. Рано чи пізно він набридне, і згадають про андеграунд. Треба просто мати терпіння.
Воробкевич відімкнув двері, понишпорив по стіні в пошуках вимикача. Що тут раніше було? Кухня? Ванна кімната? Від прокладених зверху труб залишилися зафарбовані оцупки. Сліпі стіни без вікон, і – полотна та картони, полотна та картони, і всі – обличчям до стіни, обличчям до стіни, як покарані діти.
– Баволь, – замислено бурмотів Воробкевич, озираючи кімнату банькатими черешневими очима. – Десь тут у мене він стояв, Баволь. Тут? Так, здається, тут.
Воробкевич перевертав картини, побіжно дивився на них і знову ставив обличчям до стіни. І кожна на коротку мить спалахувала яскравим спазматичним життям, немов намагалася сподобатися або принаймні запам’ятатися… Кому все це? Для кого?
– А! – сказав Воробкевич.
Він підійшов ближче.
– Так, точно, Кароль Баволь. Це його підпис. КаБе латиницею, бачите, там, у кутку?
Він повірив Воробкевичу на слово. Може, й Баволь.
– У вас що, тільки одна його робота?
– Та ні ж. Ось, уся ця купка. Ну, небагато, звісно. Але, здається, все, що зберіглося. Більше його ніде немає, Баволя. Невизнаний геній. – Воробкевич говорив, поступово запалюючись. – Наш Чюрльоніс. Відлюдник. Мандрівник духу. Я… ви знаєте, чому я його тримаю тут, у запаснику? Щоб фарби… в первозданній свіжості… Ви ж знаєте, роботи Чюрльоніса…
– Блякнуть. Знаю.
– Час вбиває, – сказав Воробкевич.
На невеликому, п’ятдесят на п’ятдесят, картоні уторована курна дорога оминала будівлю з рожевого каменю, скоріше за все, храм. Уздовж стежки височів ряд кипарисів, темних, тугих; і чомусь відразу було зрозуміло, що там, під кипарисами, урвище, прірва, порожнеча, тільки сизий серпанок розжареного літа, що згусав у темну синяву, в чорне ніщо. І височить на роздоріжжі, наче «кохінор»-переросток, обеліск кольору закипілої крові, зі звернених до глядача граней дивилися безносі маски. Яскравий, нерухомий світ, наче при спалаху блискавки. І жодної людини.
– А як він до вас потрапив?
– Після смерті, – сказав Воробкевич.
– Перепрошую?
– Його роботи мені віддав Цвинтар. Він пускав Баволя до себе в майстерню. Попрацювати. А потім Цвинтар від’їздив до Німеччини і сказав – забирай що вподобаєш. Я забрав усе. Не пропадати ж добру. – Останню фразу Воробкевич вимовив тоном вище, чітким, інтелігентним голосом. – Я хотів сказати, ми злочинно ставимося до нашої спадщини. Злочинно. Цвинтар приватизував перед від’їздом майстерню і продав її під кнайпу. Ну, ту, із грецькою кухнею. І вони б викинули все на вулицю. Але я сказав Цвинтару – перед тим як поїдеш, зателефонуй. І він зателефонував. І я приїхав. На двох машинах.
– І все – Баволь?
– Що ви. Цвинтар тоді не міг вивезти свої роботи. Він просто роздавав їх. Я вже розумів тоді, що Цвинтар – великий художник. А Баволь – це так. Під руку потрапив.
Знову той же високий інтелігентний голос.
Воробкевич закліпав банькатими очима і злегка зіщулився.
– А… ще подивитися можна?
– Авжеж, – сказав Воробкевич жваво, – авжеж.
Прямовисна, дуже висока, явно штучного походження стіна над морем, і біля її обніжжя, задерши догори дзьобасту голову, стоїть дивна чотирилапа тварина, а в штормовому небі кружляють інші тварини, схожі на птахів, але не птахи.
– У нього була буйна уява, в Баволя.
– Так, мабуть. Геть непристосований до життя, геть. Жив на самоті, помер на самоті… Коли помер? У сімдесят третьому. Ні, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, під вісімдесят вже.
Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чіпка життєва сила. Не те що якісь там поети.
– Ну і як вам? – з надією спитав Воробкевич.
– Чесно? Ну, так собі. Хоча… щось у цьому є, звісно.
– Не будете брати?
Йому було шкода Воробкевича. Бідолашний Воробкевич. Бідолашний Шпет. Не бачити Шпету своїх відсотків.
– Я й не збирався. Я не галерейник. Я історик.
– Тоді навіщо?
– Баволь у двадцяті пристав до групи «Діамантовий витязь». Я займаюся цією групою.
– Ніколи не чув.
– Ніхто не чув. Він робив для них декорації та костюми. До їхньої вистави, в сенсі. Можливо, у вас є начерки? Ескізи?
– Ні, – сказав Воробкевич сумно. – Тільки ось це. Може, все ж таки візьмете?
– Ні, що ви. Куди я його?
Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.
– Хіба що… Можна спробувати його розкрутити.
– Розкрутити? – дуже повільно, смакуючи слово на язиці, повторив Воробкевич.
– Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймні відомим. Ви ж, здається, пишете для газет? А диваків люблять.
Особливо мертвих, подумав він.
– Влаштувати виставку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.