Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Нас прийняв сам перший секретар, — Ґідеон прибрав із лоба пасмо. — Бурґес чи якось так… Він сказав, що для елапсування надвечір прибудуть брати Джонатан і Тімоті де Віллерзи і що леді Тілні вже елапсувала рано-вранці. Якийсь там Вінслі довіз нас дрожками до Белгравії. Він мав чекати на нас під дверима, але, коли ми вийшли з будинку, дрожки як корова язиком злизала. Нам довелося тікати пішки й ховатися, чекаючи, поки ми не стрибнемо назад у часі.

Я відчула, що червонію, згадавши, як ми ховалися. Я похапцем узяла кекс, нахилившись так, щоб волосся впало на обличчя.

— Цього дня доповідь складав Хранитель Внутрішнього Кола, якийсь Френк Майн. Там лише кілька рядків, трохи про погоду, ще про демонстрації суфражисток[11] у центрі міста і про те, що леді Тілні вчасно з’явилася для елапсування. Жодних особливих пригод. Близнюки де Віллерзи не згадані, але в ті роки вони теж були членами Внутрішнього Кола. — Містер Джордж зітхнув і закрив фоліант. — Дуже дивно. Схоже на змову у власних лавах.

— І головне питання залишається: як могли Люсі й Пол знати, що ви вдвох цього дня, в цю годину з’явитеся у леді Тілні? — здивувався містер Вітмен.

— Хух! — вимовив Ксемеріус на канапі. — Забагато імен — мені вже в голові морочиться!

— Це й дурень зрозуміє, — відрубав доктор Байт, не зводячи з мене погляду.

Усі задумливо й похмуро дивилися перед собою, включаючи мене. Я нічого не зробила, але, очевидно, всі інші вважали, що я коли-небудь у майбутньому відчую потребу розповісти Люсі та Полу, коли ми прийдемо до леді Тілні, і це хтозна-чому. Усі ці думки збивали мене з пантелику: що більше я міркувала, то нелогічнішим мені все це здавалося. Аж раптом мені здалося, що я сама — як порошинка в оці.

— Що це за йолопи тут зібралися? — мовив Ксемеріус і зістрибнув із канапи, щоб тут же повиснути на люстрі сторч головою. — Мандри в часі? Я багато побачив, але навіть для мене це нечувано.

— Одного не розумію, — сказала я. — Чому ви вирішили, що у звіті має щось бути написано про наш візит, містере Джордж? Я маю на увазі, якби там щось про нас було, ви побачили б це раніше і тоді знали б, що ми цього дня там були і що там сталося. Чи це як у фільмі з Ештоном Катчером[12]? Щоразу, коли хтось із нас вирушає в минуле, змінюється наше майбутнє?

— Це вельми цікаве й дуже філософське питання, Ґвендолін, — сказав містер Вітмен так, наче ми були на уроці. — Я хоч і не знаю фільму, який ти згадала, але справді, за законами простої логіки найменші зміни в минулому можуть неабияк вплинути на майбутнє. От у Рея Бредбері є оповідання, де…

— Може, перенесемо філософські дискусії на інший час? — перебив його Фальк. — Я б хотів зараз дізнатися подробиці пастки, влаштованої в будинку леді Тілні, а також — як вам вдалося втекти.

Я подивилася на Ґідеона. Нехай розповість свою версію без пістолета. Я взяла ще один кекс.

— Нам пощастило, — сказав Ґідеон, незворушний, як і раніше. — Я одразу помітив, що щось не так. Леді Тілні не здивувалась ні на крихту, побачивши нас. Стіл був накритий, а коли неждано-негадано з’явилися Пол і Люсі, а в дверях виник ключник, ми з Ґвендолін рвонули через сусідню кімнату і сходи для слуг. Дрожки зникли, тож ми просто чкурнули геть.

Схоже було, що брехав він, як із книжки. Ні рум’янцю, ні тремтіння вій, ні напруженого погляду вгору, ані найменшої невпевненості в голосі. 1 все одно мені здавалося, що його історії чогось бракує, щоб у неї можна було вірити.

— Дивно, — зауважив доктор Байт. — Якщо пастка була запланована, то вони, найімовірніше, мали б зброю і нізащо не дали б вам утекти.

— У мене паморочиться голова, — сказав Ксемеріус, лежачи на канапі. — Ненавиджу ці складні дієслова в минулому і майбутньому часі, та ще й упереміш з умовним способом.

Я нетерпляче дивилася на Ґідеона. Зараз йому доведеться щось вигадати, якщо він не хоче змінювати свою без-пістолета-версію.

— Я думаю, ми їх просто заскочили зненацька, — сказав Ґідеон.

— Гм, — сказав Фальк.

Судячи з облич решти, вони теж не були до кінця переконані. Не дивно! Ґідеон усе зіпсував! Якщо вже брехати, то потрібно приплести деталі, які нікогісінько не цікавлять.

— Мий справді все зробили дуже швидко! — заторохтіла я, наче вітряк. — Сходи для прислуги були, вочевидь, щойно натерті мастикою, я майже посковзнулася, власне, я більше ковзала по сходах, ніж спускалася. Якби я не втрималася за перила, то лежала б зараз зі зламаним карком у 1912 році. А що, до речі, відбудеться, якщо хтось віддасть кінці в минулому? Чи повернеться тіло назад? У всякому разі, нам пощастило, що двері внизу були відчинені — якась служниця саме верталася із закупами. Товста білявка. Я думала, Ґідеон зіб’є її з ніг, а в кошику були яйця — це вже геть було б по-свинському. Але ми проскочили повз неї і помчали щодуху вулицею. Я навіть водянку натерла собі на нозі.

Ґідеон відкинувся на стільці і схрестив руки на грудях. Я не могла витлумачити його погляд, але в ньому точно не було ні грама схвалення або вдячності.

— Наступного разу взую кросівки, — заявила я.

Навколо запала цілковита тиша. Я взяла ще один кекс. Крім мене, схоже, ніхто не хотів їсти.

— У мене є теорія, — сказав містер Вітмен, покручуючи перстень-печатку на правій руці. — І що довше я про це думаю, то дужче переконуюсь, що маю рацію. Якщо…

— Я почуваюся повним дурнем, повторюючи знову і знову одне й те саме. Але їй не слід бути під час цієї розмови, — сказав Ґідеон.

Я відчула, як поколювання в серці перетворилося на щось серйозніше. Я вже не була ображена — я була розлючена.

— Що не скаже, то зав’яже, — погодився доктор Байт. — Дозволити їй бути присутньою при наших роздумах — це вкрай нерозважливо.

— Але нам потрібні і спогади Ґвендолін теж, — сказав містер Джордж. — Будь-яка деталь про одяг, слова або зовнішній